Коли ми лишень побачили анонс від видавництва «Човен» про вихід у світ «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого», то притьмом опинилися серед тих, кого вивела з ладу назва книжки. «Сєверодонецьк»? Як так? Ніби ще одна новомодна версія походження назви міста? «Напевне, щось вуличне», – подумала спершу Юля. «То що, почитаємо?» – докинула Настя. Як ви вже збагнули, книгу читали вдвох, а заразом спало на думку не лише написати ЛітОглядку, а й покликати авторку Світлану Ославську поспілкуватися в подкасті.
З 2004 року в українському календарі є День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. І припадає він саме на 15 лютого. Цього дня 1989 року керівництво срср оголосило, що останній радянський солдат залишив територію Афганістану. Що не так із цією датою і як реагувати на неї нам, сучасникам, які відстоюють свою незалежність у російсько-українській війні? Запросили висловитися луганських істориків, музейників, громадських діячів і бібліотекарів.
«Європейська історія ХХ століття засвідчує, що суспільство може зазнати краху, демократії – загинути, етика – зруйнуватися, а звичайні люди – опинитися над розстрільними ямами зі зброєю в руках». Це думка з книжки Тімоті Снайдера «Про тиранію. 20 уроків ХХ століття». Здавалося б, диктатура – це щось з минулого століття. Щось про нерозвинені / мало розвинені країни. Однак жахає те, що у ХХІ столітті це теж реально. Муаммар Каддафі, Ким Чен Ин, Сі Цзіньпінь, володимир путін тому приклади. Подібний шлях чекав і на США за правління Дональда Трампа.
Ця вечірка лише для одного чи однієї, на те вона і закрита. Сподобалася ця метафора від авторів «Простими словами. Як розібратися у своїй поведінці». Порадила б цю книжку собі 20річній. Тоді це було виснажливе копирсання у власних діях, переконаннях, рішеннях і височезній скирті тривог, змішаних з невпевненістю і сумнівами. А згори цієї купи звісили нозі самообман, викривлення реальності та хмарище нерозкритих гештальтів.
Детективні сюжети бережуть нервову систему. Коли знову зникає світло зі зрозумілих усім причин, час дочитати книжку. З ліхтариком, чому ні. Цього разу рятівним човником для мене стала “Ідеальна незнайомка” Меґан Міранди. Навіть смішно, як давно я знаю про цей роман, як довго він чекав своєї черги, і як швидко минув один не надто хороший день, завдяки ілюзорному світу його сюжету.
Дівчата з ютюб-каналу «Палає» впевнено радили прочитати цю книжку. Серед аргументів – «вона красиво написана», аж так, що блогерка Емма Антонюк плакала від вишуканості й майстерності автора. Тож моя історія про те, як я і мої запальні амбіції опинилися у стилістичній пастці книжки британського письменника Салмана Рушді «Золотий дім».
Хто боїться привидів? У дитинстві ледь не кожен, мабуть. А з часом розумієш, що найнебезпечніші монстри крізь стіни не ходять. Вони лише переконані, що можуть мати владу над чиїмось життям. Шестирічний Джеймі привидів не боїться і людей поки теж ні в чому не підозрює. Хоч згодом щось може змінитися. “Згодом” – як улюблене слово в одному з романів Стівена Кінга. Здогадалися, яка назва? Оповідь ви почуєте від імені юного Джеймса, який не лінується попередити, що на нас чекатиме чимало жаху.
Щойно у Нью-Йорку прокинулася дівчина. З милою прикметою – семизір’ям веснянок на обличчі. Та як її сьогодні зватимуть – геть не важливо. Колись вона б представилася Аделіною, Адді. У маленькому селищі Війоні, у Франції, кожен знав її родину на прізвище Лярю.Там вона і наосліп знайшла б свій дім біля старого тиса. Тільки було це декілька століть тому. Спокійно, ця історія не про вампірів. Ну знаєте, таких вічно молодих і красивих кровопивців. Ні. Не те, щоб я мала упередження щодо всіляких вампірських саг, але вони давно приїлися.
«Зелене світло означає «іди», «рухайся». На дорозі воно потрібне, аби регулювати рух. У житті воно підтверджує, що ми на своєму шляху. Це схвалення, підтримка, похвала, подарунки, олія на наш особистий вогонь…» Приблизно ці рядки дають початок історії, яка доторкнеться до вашого серця.
Якось один читач звинуватив бібліотекарів у шпигунстві. Пан Б щосили доводив працівниці, над головою якої висіла камера спостереження, що оте око стежить за кожним його пошуковим запитом в інтернеті. Уже тоді цей чоловік увійшов до категорії споживачів інформації із найслабшим імунітетом. Це був 2017 рік. А 2020го комунікаційниця Оксана Мороз напише книжку «Нація овочів?» і докладно розкаже, чому інформаційний імунітет українців наблизився до червоної лінії.
Цю книжку видав Меридіан Черновіц 2019 року. З останніх спостережень, це видавництво, а радше агенція, збирає навколо себе дуже стильних авторів. Не посперечаєшся: Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Таня Малярчук. І от – гортаю вперше Артема Чеха.
Зараз нас, як ніколи раніше (і через це дуже гірко), цікавить глибина трагізму столітніх культурних відносин України з росією. Доплести думки до логічного висновку допомогла книжка есеїв Віри Агеєвої «За лаштунками імперії». Там багато чого про наші культурні відносини з імерією. Авторка починає з 1798 року – виходу «Енеїди» Котляревського. А далі – розгортається суцільний агресивно-невідворотний махач між діячами нашими і їхніми.
«Хочеш дізнатися, хто розумніший – ти чи мавпа?». Подружка Даша відверто провокує. Це виклик, чорт забирай! Кажу, що хочу. Негайно. Кидає мені 13 тестових питань із книжки «Фактологія». Там питають про те, чи розуміємо ми світ, чи помічаємо зміни, зрештою чи можемо критично сприймати все, що відбувається зараз.
Закриваю останню сторінку. Відчуваю важкість у серці. Цю книгу я читала непристойно довго. По 3-4 аркуша на день. Щоразу на фізичному рівні мене накривала хвиля сліз, неприємне відчуття в горлі та судомні викрутаси у шлунку. У певні хвилини хотілося заридати чи проблюватися. І, здається, у ці дні у мене з’явився посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Дивно, як книга може так впливати.
Некатаний раніше мотик «Юпак» припадає старістю у захаращеному сараї Дімона. Бабця заборонила пацану на ньому ганяти. Та й самому Дімі не цікаво рихтувати того «Юпітера», витрачати на нього гроші, яких і так чортма. Він хоче вшитися на заробітки, тому спішно продає мотоциклета. А на червоне залізяччя ведеться хлопець із сусіднього села Олєжка.
Я захопилася Іреною Карпою cаме через інстаґрам. Це сталося приблизно два роки тому. Цікавість привела мене на її сторінку. Дотепні коментарі, розмови про чоловіків, творчість, роботу і кулінарію мене підкупили. Далі послухала декілька пісень її гурту «QARPA». А опісля – замовила останню книжку «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете». На ній і зупинимося.
Про передумови та подальші пригоди цієї компанії американська письменниця Донна Тартт писала 8 років. Це перший її роман, і навіть дещо автобіографічний. Бо почала писати історію ще у свої студентські роки в Беннігтонському коледжі, де, до речі, потоваришувала з автором «Американського психопата» Бретом Еллісом. Тартт вивчала класичну філологію, а тому щедро обдарувала «Таємну історію» античним стилем життя.
Діти люблять ставити багато питань. А нам, дорослим, доводиться час від часу сушити голову, як правильно / коректно відповісти. І часто в різних незручних ситуаціях доводиться вигадувати або навіть приховувати правду. «Тату, а коли повернеться наш котик?», «Чому бабуся більше не приходить до нас?», «А ти теж помреш?». Думаю, усі батьки хоча б раз чули такі питання від своєї малечі.
Як добре ви знаєте свого дідо? Що йому цікаво й де він пропадає днями – у своїй таємній келії, кімнаті, де повно цікавих схованок, гуляє з онуками, на риболовлі чи з друзями на закритих зборах любителів п’янких напоїв? Відповідь може бути абсолютно різною. Головне, аби ви могли відповісти. Адже так важливо досліджувати смаки, хобі, мрії свої дідусів. Повірте, вони вам досі не все розповіли
Хрусталині 30 років. І вона вперше виходить заміж. Її обранець з інтелігентної родини, вихований та дуже чуйний. Так, ідеальнішого чоловіка й годі шукати. За критеріями села, звідки Хрустя, – «зіпсована», якій уже годилося б бути заміжньою років із десять. Але молодим однаково. О сьомій професійний візажист фарбує дівчину, за двадцять хвилин подружжя розсікатиме київськими дорогами.