Важко собі уявити, але друга частина трилогії про Мілу Васкес ще абсурдніша за першу. Хоча, здавалось би, що задана автором Донато Каррізо планка сягає захмарних висот.
Знімаємо зимові куртки, колготки, підштаники і навіть шапки! З усіма нами стається весна. А щоб підтримати цей стан, пропонуємо стосик книжок, які ніжно й обережно заколисають вас атмосферою цієї пори року.
Незбагненною для мене загадкою є прагнення авторів – і багатьох! – створювати своєрідні “взаємини” між серійними вбивцями і поліцейськими, що їх ловлять. Оці всі гучні та беззаперечні заяви: “він грає з нами в гру”, “він на три кроки попереду нас”, “ми не знаємо правил гри”, і ніким ніколи не передбачуване – “о боже, він слідкував за нами весь цей час!”.
Дивовижний, але безсумнівний факт: жоден шанобливий детектив не може бути щасливим. Його historia calamitatum обов'язково містить якщо не алкоголізм, то хоча б смерть кого-небудь із близьких (кількість трагічно загиблих родичів варіативна), що так чи інакше пов'язана з нашим героєм. Перманентне відчуття провини та власної неспроможності запобігти лиху – ознака успішного поліціянта.
Шукаєте “легку” книжку на вечір? Тоді раджу звернути увагу на “Вбивайте усвідомлено” Карстена Дюссе. До речі, це його дебютний твір. Кримінальний трилер – слеш – сатира і трішки детектив.
В одному вагоні з поціновувачами фентезі я б, швидше за все, мовчки пила свій трав’яний чай і нервово м’яла стік з цукриком. Але після «Дітей вогненного часу» мені таки є що сказати!
6 грудня відзначаємо одну з важливих дат – День Збройних Сил України. Протягом десяти років саме завдяки українським військовим ми існуємо фізично як люди і як нація.
І хто, як не військовослужбовці можуть краще розказати про цей день і те, у якому напрямку нам рухатися як країні. З нами на зв’язку військовослужбовці з позивними Шифу, Урбан і Оса.
Поговоримо про виховання маленьких читунів? Не претендуватиму на професійність у цьому питанні, а лише поділюся кількома улюбленими книжками від народження і трохи старше.
Почну з висновку: книгу Світлани Бєлоусової варто читати не лише під час подорожі Карпатами, а й коли заблукав/ла манівцями власної душі. А тепер до початку.
«Гош у цій повісті є випадковим персонажем». Знайте, це не так. Що б там не писала авторка Ольга Токарчук на початку цієї містичної історії під назвою «Мандрівка людей книги», правда криється в тому, що в цьому романі немає нічого випадкового.
Почати варто з того, що всі персонажі цієї історії – мудозвони. Персонажі-мудозвони не обов'язково є ознакою поганої книги. Існують приклади, де це доречно і додає книзі особливого настрою. Але в такому разі мені й досі не до кінця зрозуміло, чи було так задумано авторкою. Утім дійдемо до цього поступово.
Довгоочікуване, принаймні для мене, повернення славнозвісного (на загальну думку) доктора Девіда Гантера — «Шепіт мертвих: третє розслідування» Саймона Беккета! КСД, 2024.
Поезія часто програє прозовим текстам у тиражах і накладах, проте іноді саме ліричні твори спроможні підсвітити ті секретні куточки душі, до яких не вдається дістати прозі.
Анастасія Левкова не росла в Криму. Але це не завадило їй так майстерно провести читачів його різнокультурним стежками. Авторка подорожувала півостровом, вивчала його історію і кримськотатарську мову протягом десяти років.
8 травня ми відзначаємо День пам’яті та примирення. Відтак цього дня вшановуємо пам’ять усіх жертв Другої світової війни 1939–1945 років. Чому саме 8 травня? На це маємо кілька відповідей. По-перше, доєднуємося до європейської традиції відзначення перемоги у Другій світовій війні і пошановуємо всіх борців із нацизмом, жертв війни. По-друге, нагадуємо, що війна розпочалася внаслідок домовленостей між двома тоталітарними режимами – націонал-соціалістичним (нацистським) у Німеччині й комуністичним в СРСР.
Шкода, що не про(пере)читав цю книгу під час ковіду. ''Протистояння'' Стівена Кінга — це історія апокаліпсису, причиною якого став вірус. Штучно створений супергрип в якійсь секретній підземній лабораторії десь на теренах Америки.
”Ведмеже місто” або ж Björnstad, як він зветься в оригіналі, – дуже гарний роман насправді. Але ж який нудний, Господи. Здавалося б, немає жодного рядку, від якого ти не отримуєш якесь читацьке задоволення, але водночас загальне оповідання тягнеться і тягнеться. Повільно. Але потім темп набирає обертів. Усе приховане ллється і ллється, тільки встигай читати. І це добре.