Поговоримо про виховання маленьких читунів? Не претендуватиму на професійність у цьому питанні, а лише поділюся кількома улюбленими книжками від народження і трохи старше.
Почну з висновку: книгу Світлани Бєлоусової варто читати не лише під час подорожі Карпатами, а й коли заблукав/ла манівцями власної душі. А тепер до початку.
«Гош у цій повісті є випадковим персонажем». Знайте, це не так. Що б там не писала авторка Ольга Токарчук на початку цієї містичної історії під назвою «Мандрівка людей книги», правда криється в тому, що в цьому романі немає нічого випадкового.
Почати варто з того, що всі персонажі цієї історії – мудозвони. Персонажі-мудозвони не обов'язково є ознакою поганої книги. Існують приклади, де це доречно і додає книзі особливого настрою. Але в такому разі мені й досі не до кінця зрозуміло, чи було так задумано авторкою. Утім дійдемо до цього поступово.
Довгоочікуване, принаймні для мене, повернення славнозвісного (на загальну думку) доктора Девіда Гантера — «Шепіт мертвих: третє розслідування» Саймона Беккета! КСД, 2024.
Поезія часто програє прозовим текстам у тиражах і накладах, проте іноді саме ліричні твори спроможні підсвітити ті секретні куточки душі, до яких не вдається дістати прозі.
Анастасія Левкова не росла в Криму. Але це не завадило їй так майстерно провести читачів його різнокультурним стежками. Авторка подорожувала півостровом, вивчала його історію і кримськотатарську мову протягом десяти років.
8 травня ми відзначаємо День пам’яті та примирення. Відтак цього дня вшановуємо пам’ять усіх жертв Другої світової війни 1939–1945 років. Чому саме 8 травня? На це маємо кілька відповідей. По-перше, доєднуємося до європейської традиції відзначення перемоги у Другій світовій війні і пошановуємо всіх борців із нацизмом, жертв війни. По-друге, нагадуємо, що війна розпочалася внаслідок домовленостей між двома тоталітарними режимами – націонал-соціалістичним (нацистським) у Німеччині й комуністичним в СРСР.
Шкода, що не про(пере)читав цю книгу під час ковіду. ''Протистояння'' Стівена Кінга — це історія апокаліпсису, причиною якого став вірус. Штучно створений супергрип в якійсь секретній підземній лабораторії десь на теренах Америки.
”Ведмеже місто” або ж Björnstad, як він зветься в оригіналі, – дуже гарний роман насправді. Але ж який нудний, Господи. Здавалося б, немає жодного рядку, від якого ти не отримуєш якесь читацьке задоволення, але водночас загальне оповідання тягнеться і тягнеться. Повільно. Але потім темп набирає обертів. Усе приховане ллється і ллється, тільки встигай читати. І це добре.
Якби я прочитала цю трилогію декілька років тому, то, скоріше за все, вона здалася б мені однаково страшною і нереальною, а, отже, далекою. Проте реальність після 24 лютого, а до того гібридна війна, а перед тим 300-літня українська боротьба з росією = срср = російською імперією, змінили ставлення до багатьох речей, зокрема і до тексту китайсько-американської письменниці Ребекки Кван.
Це сильна історія, майстерно написана та непогано перекладена (зі всіма матюками Стівена — без пуританських пом'якшень). І зауважу, що це об'єктивна оцінка, на яку жодне хворобливе марення не вплинуло. Книгу варто читати в будь-якому стані – хворіти при цьому геть не обов'язково. Утім, якщо ви якраз таки хворієте або плануєте найближчим часом добряче прилягти, то за таких обставин наполегливо-таки раджу — прочитайте, вам сподобається. Це як екранізація Гаррі Поттера — під Різдво смакує особливо, але й улітку дивитися можна.
Беруся за книгу, яка справила дуже яскраве враження на світ ще у 90х роках. Тоді «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» активно перекладали, перевидавали різними мовами і навіть уводили до університетських програм. Натомість в Україні книга з’являється аж через 30 років після шаленого успіху. Ні-ні, у нас вона теж успішна й навіть приголомшлива. Але, Йосип голий, 30 років!
Ця ЛітОглядка далася важко. Передусім через те, що дібрати влучні слова, які б точно й правильно описали змісти книги Тетяни Пʼянкової «Вік червоних мурах», складно. Але це лишень тому, що говорити про трагедії цілого покоління страшно. Проте пані Тетяна напрочуд смілива. Тож, будьмо сміливими й ми!
Кожне слово передбачає певний зміст, що в нього був закладений кимось колись (у кожного слова є деміург), але не враховує всі ті численні пертурбації, що відбудуться з ним під плином часу, передуючи його зникненню за той лінгвістичний обрій, звідки доноситься хіба що легкий запах шовкопряда.
«Як добре, що все скінчилося історією про горилу». Приблизно з такою думкою перегортую останню сторінку «Лінгвістики на карті світу». До цього був жвавий танок бджолиних дупок як спосіб спілкування бджілочок, і мені здавалося, що веселішого завершення цієї багатошарової оповіді просто й годі шукати.