Незбагненною для мене загадкою є прагнення авторів – і багатьох! – створювати своєрідні “взаємини” між серійними вбивцями і поліцейськими, що їх ловлять. Оці всі гучні та беззаперечні заяви: “він грає з нами в гру”, “він на три кроки попереду нас”, “ми не знаємо правил гри”, і ніким ніколи не передбачуване – “о боже, він слідкував за нами весь цей час!”. Це незбагненне прагнення є частково наслідком бажання зобразити вбивць людьми, можливо, і звірячими, але й інтелектуально розвиненими, з якими цікаво можна провести дозвілля (не для всіх це дозвілля виявляється корисним, ясна річ), частково через прагматичне бажання надати драмі драйву, емоційного забарвлення (ergo, більше продажів книжок, більше грошей тощо). Інколи, і це радше виняток із правил, такі штучні “взаємини” виявляються невинним проявом творчого несмаку, штучний допінг читачеві. Справжні серійні вбивці здебільшого ні з ким в жодні “ігри” не грають, інтелектом не відрізняються і, відповідно, для мелодраматичних трилерів мало годяться, бо, ну що це за історія буде, де всі жорстокості відбуваються just because? Це надто прозаїчно і дуже темно.
Тож, якщо такі “вистави” у книзі присутні і є відчуття, що вони там не для того, щоб пропихнути книгу в бестселери, а, скажімо так, від душі, то це можна і пробачити. Бо це ж романтика, заперечення сірості. Така сама, що змушує вірити в НЛО чи в теорії змови, у таємну закулісну владу, масонів і тамплієрів, розенкрейцерів і рептілоїдів. Легше повірити у чийсь злий геній, ніж прийняти факт, що все, що відбувається у світі трапляється неконтрольовано та безглуздо. Chaos reigns, а зло таки сірого кольору.
Віра в Зло дає сили боротися, навіть якщо шанси на перемогу нижчі, ніж у Давида. З Дияволом чи Сатаною можна посперечатися на відміну, скажімо, від капоту сріблястого BMW якогось депутатського сина. Чи проти того, кого нещодавно так лапідарно охрестив дов*ой*бом пан президент. Канонічне Зло має форму, мотиви (наприклад, помста, заздрощі), логіку: з цим можна боротися, це є точкою, від якої можна відштовхуватися.
І так, книга “Нашіптувач”, італійця душею і за паспортом, Донато Каррізі відноситься саме до романтичних трилерів (у моєму розумінні принаймні).
Невідомий вбивця, якого поліціянти вирішили називати між собою Альбертом, відрізняється яскравою фантазією і неабияким прагненням диктувати свою “гру”. Щоправда не можу сказати, чи це авторське рішення додати вбивчого лоску є комерційним, чи ні. Враховуючи, що кар’єру Донато починав у театрі, то певно це йде від серця.
Книга чималенька і відкриває собою трилогію про детектива Мілу Васкес. Імпульсивну жінку, що має надприродну інтуїцію і знається на справах з розшуку дітей. Саме через це керівництво і долучило її до розслідування справи “Альберта”. Нова команда приймати її не те щоб відмовилась, але ставилася критично. Тож окрім допомоги в пошуку вбивці, їй кортить отримати заслужену довіру та авторитет.
Сюжет та діалоги насичені ліричними роздумами і несподівано театральними (інакше і не назвеш) репліками наших героїв. Подекуди складається враження, що вони на сцені, а не перед розритим могильником відрізаних (“з хірургічною точністю”, ясна річ) дитячими руками посеред якогось лісу. У житті люди так не розмовляють; можливо, що дарма.
Висновки героїв щодо дій злочинця апріорні і не підлягають сумніву, теорія стає твердженням минуючи будь-який доказовий етап. Наприклад, “Ми вже знаємо, що він обирає не дівчаток, а родини” є безумовним фактом у їхніх очах тому, що всі родини (шість родин, якщо бути точним) мали лише одну дитину і через різні обставини більше завести можливості не мали. Чи могло це бути збігом? Могло, проте не в світі Міли Васкес і її компанії. Отже, варто прийняти це як авторську умову історії і намагатися ігнорувати власні зауваження та слідувати прокладеною ним стежкою оповіді.
Формально головний герой слідства не Міла, а доктор Ґоран Ґавіла. Він цивільний, Шерлок від психології, що хай і немає офіційних повноважень керувати розслідуванням, але якого слухаються всі і беззаперечно. Серед членів команди також маємо залицяльника Боріса, стерву легкого ступеню Сару, недалекого, проте вкрай амбіційного шефа Роше, хтось на ім'я Штерн – забув, що він власне робив, але впевнений, що від того була користь. Та інших +/- прописаних персонажів, що мають мету створити атмосферу більшої залученості особового складу та краще розкрити головних героїв. Знову-таки, як Вотсон, що своєю тінню додав Голмсу об’ємності та розкривав його емоційний вимір.
Для досягнення найкращих результатів за ініціативи доктора (Ґавіли, не Вотсона) уся команда вимушена жити в одній квартирі-студії, де право на каву отримується за рахунок вдалих ідей.
Оце щойно подумав, що можливо саме через цей творчий деспотизм усі так легко погоджуються з будь-чиїм та будь-яким припущенням, бо як ще тоді отримати каву? Спільні наради відбуваються в “думній” – просто велика зала, що слугує за ідеальне приміщення для брейнштормів та щітпостингу.
Занурюючись в розслідування, дізнаємося усе більше нісенітниць не лише про Альберта (власне, якщо вони собі дозволяють називати вбивцю навмання, то і я теж дам йому краще ім'я, далі він буде Віталік), а і про Мілу та Ґорана. У повітрі квітне відчуття потенційної любовної лінії і нових жорстоких вбивств. І це попри те, що Ґоран, розбитий втечою дружини, самотній батько, а Міла трішки соціопатка, не здатна до емпатії. Міла знає, як вчиняти правильно (відповідно до ситуації), але якось не дуже це відчуває, тому, логічним для себе кроком, час від часу ріже собі ноги й інші ділянки власного тіла. А на додачу вимальовується потенційний третій кут – бахур Боріс. Що ж то воно буде, ой-ой!
Не дотичне темі, але згадалося, що переклад книги не без чудасії, так замість “після”, “далі” використовується “затим”. Це літературне слово, якщо що, але використовується лише воно (70 разів). Тож, що ж воно буде далі, дізнаємось ЗАТИМ.
Тим часом сюжет не стоїть на місці і ми починаємо розуміти, що справа Декстера живе і блукає світом. Бо наш Віталік не просто вбивця-фантазер. Він вбивця, що розкриває, чи то вказує на чужі вбивства. Отакої! Де б він не приготував для яскравої демонстрації тіло своєї жертви, то з'ясовується, що місце обрано не випадково: хтось та колись обов’язково вже там також вбивав і залишився непокараним. Хоча, звісно, порівняння з Декстером не зовсім коректне, оскільки останній слідував принципам кодексу, що створив для нього батько – вбивай лише винних, – а Віталік кого вже заманеться. Та й на додачу випливає, що наш пан тих, інших вбивць, і надихав, і вчив, і спостерігав за їхнім кар’єрним зростанням (згадаємо назву книги). Виходить, що Віталік сьогодні, – такий собі Юпітер, що пожирає власних дітей. KINO.
І хоча книга не для підлітків, проте вона точно для тих, хто зберіг у собі оте дитяче прагнення яскравості. Карколомні сюжетні лінії, насичені емоції, вбивства (багато), драми, зради – будь-що.
Пам’ятаю, у дитинстві ми з ліпшим другом Миколаєм якось вирішили зробити НАЙКРАЩІ коктейлі в історії. А саме (можете записати рецепт): берете банку згущеного молока, цукерки шоколадні, склянку молока, пів банки цукру, третину банки варення (якого саме на цьому етапі принципового значення не має). Ретельно змішуєте, п'єте і сподіваєтесь на милість Божу. Логіка тут бездоганна: якщо кожен елемент смачний, то разом це має бути х5 смачніше. Правильно? Авжеж. Так і в книзі: усе і відразу, і водночас. Пафос, ревнощі, криваві оргії і сумний секс від люті, палкі промови, невпинний рух, шоу.
Утім, варто ставитися до книги тверезо: вона для читацької втіхи. Прискіпуватися до неї серйозно – не серйозно. Її мета – розважити (ну, звісно ті кількасот вбитих в історії, мабуть, не зовсім згодні з таким підходом, але най буде). Ніхто ж наче не критикує графічні романи за недостатнє розкриття психології якоїсь людини-комахи? Чи Толкіна за його орлів ex machina? Не кажучи вже про Гаррі Поттера. Звісно, що я не порівнюю ці книги дотично твору Донато, аж ніяк.
Читається достатньо легко, дещо запаморочливо. Більшість персонажів складаються з переробленого дерева, якщо ви мене розумієте. Компенсація всіх банальностей (і ого-як-несподівано), одкровень покладається на динаміку сюжету. Він максимально закручений і не дає часу на роздуми. Сюжетні дірки присутні, зайві діалоги і персонажі також. І найцінніше – справжнє ім'я Віталіка +/- лишиться в таємниці.
Можливо, затим дізнаємося у наступній частині. Як і те, а нахіба він все це робив.
