Мабуть, писати огляд на книгу, яка і так уже наробила галасу, з метою запропонувати до читання, дещо безглуздо, але ще одна з тисячі думок читачів цього роману не завадить.

Спочатку про мої взаємини як читачки з автором.

Одразу скажу, що я люблю Макса Кідрука ще з часів його тревелогів, пригодницького роману «Твердиня» та технотрилера «Бот». І хоча сам автор вважає свою ранню творчість не такою значною – він завжди зауважує на тому, що той письменник Кідрук, якого ми знаємо зараз, сформувався разом з романом «Де немє Бога», я все одне люблю його пригодницькі твори в стилі Жюля Верна. Нехай пробачать мене всі читачі і сам Макс Кідрук за порівняння, але професійне викривлення до цього спонукає. Бо це були не лише не притаманні на той час українській сучасній літературі твори в пригодницькому жанрі, а насамперед здатність автора з перших сторінок занурити вас в світ свого роману і тримати увагу до самого кінця, що, на мою думку, є ознакою великого літературного таланту. Після прочитання його книг завжди залишається той післясмак, коли два-три дні ти ще не хочеш братися за іншу книгу, а насолоджуєшся станом перебування в уявному світі, який ти щойно сформував разом з автором під час читання.

Його більш пізні романи «Зазирни у мої сни», «Не озирайся і мовчи» та «Поки світло не згасне назавжди» – це вже зразки тонкого психологічного роману з елементами містики і горору, які уже дійсно свідчать про новий етап творчості письменника та його майстерність. Не дарма вони досі є певною мірою бестселерами і постійно перевидаються. До речі, саме в цих творах ви відчуваєте майстерність автора в побудові вигаданого літературного світу із своїми законами, єдиною ідеєю, з чітко описаними закономірностями, які наче перетікають з книги в книгу. Загалом саме те, що згодом ми побачили в його глобальному задумі циклу романів «Нові темні віки». Тобто Кідрук замахнувся на побудову того, що в літературі іменується сагою – довгою розповіддю з єдиним ЛОРом. І замахнувся, зауважу, досить успішно.

Макс Кідрук – це письменник, який любить глибоко занурюватися в тему. Перед тим як описати якусь подію чи явище, він ретельно все вивчає. Так, у романах «Жорстоке небо» та «Де немає Бога» він детально, з технічними подробицями, описує причини й наслідки авіакатастрофи. А коли писав сцену з американським футболом у «Де немає Бога», то навіть вивчав правила гри, поведінку гравців і фізіологію рухів — усе це заради кількох сторінок тексту.

Тож все, що вміє робити письменник Макс Кідрук підвело його до створення такого великого задуму, початок якого ми й побачили в його «Колонії». І я не побоюся сказати, що в історії української літератури це другий автор, який пише роман в стілі «сай-фай». Першим ризикну назвати українського радянського письменника Володимира Владка з його «Чудесний генератор» та «Аргонавти Всествіту». Можете мене заплювати і накидати чогось лютого в коментарях, але «Аргновти Всествіту» була першою книгою у жанрі наукової фантастики українською мовою, яку прочитала ще в дитинстві, і з того часу нічого подібного в українській літературі аж от дотепер не зустрічала. Для мене Владко був другий автор після Жюля Верна з його «Таємничим островом» та «20 тисяч льє під водою», який познайомив мене як читачку з науковою фантастикою. З того часу обожнюю цей жанр, який наразі все більш поглинається жанром фентезі. Завжди очікувала появи в українському літературному середовищі автора, який надасть друге дихання саме сай-фай, і виходячи з усього написаного вище, зовсім не здивована, що ним став саме Макс Кідрук.

А тепер безпосередньо про книгу.

Це не є фантазія про світле майбутнє людства, про що, звичайно, свідчить назва циклу «Нові темні віки». Якщо ви очікуєте яскраві космопригоди або космобойовик – то це не про те. Загальний вайб книги досить напружений, похмурий і місцями навіть нуарний. Хоча є і гумор, і романтичні моменти, і психологічні зиґзаґи, словом усе, що має бути в такому фундаментальному творі. А це, на секундочку, 900 сторінок, причому таким дрібним шрифтом, що довелося замовляти окуляри для читання.

Події відбуваються в 2141 році, і не лише на Марсі, як можна подумати з назви, а й паралельно на Землі та на космічній станції, що перебуває на орбіті. Тут купа героїв з різних країн, перехрестя стосунків, інтересів, подій та наукових досліджень та природних аномалій. Усе відбувається одночасно і паралельно, де гілки розповіді розходяться в різні сторони, подекуди пересікаються, знову розходяться та інколи навіть губляться. Не заплутатися у цьому всьому вам дозволяє гайд на початку книги, де на 12-ти сторінках зазначені всі основні герої: хто вони, звідки та яка їх сфера діяльності. Там же ви знайдете глосарій з переліком скорочень та наукових термінів. Автор у цьому творі як завжди «заморочується» і на цей раз дуже серйозно. Добряча частина книги містить наукові описи і навіть технічні схеми та хімічні формули, що з одного боку ускладнює читання, а з іншого – надає твору відчуття справжності того, що відбувається.

І звичайно ж, як і все у Кідрука, починається з копита вскач – тобто розповідь вас захоплює одразу, а те, що поступово в творі з’являється ще декілька паралельних історій, лише додає інтриги.

Величезний шар героїв – тут є всі: божевільні науковці, безцеремонні журналісти, колишні військові, чесні і продажні політики та лідери держав, очільники кримінальних кланів, відверті садисти і навіть рокмузиканти. Перед вами вирує справжнісіньке життя у всіх його проявах, і поступово автор занурює нас в свій вигаданий та одночасно такий правдивий світ.

Як і в будь-якій сазі, не обійшлося і без політичних нашарувань щодо відношень між представниками різних держав та різних планет (так, колоністи Марсу тут уже називають себе марсіанами), серед яких є, звичайно ж, і українці. Цікаво бачити думку автора щодо фіналу війни та подальшого розвитку політичних відносин між Україною і росією. І маю зазначити: бачення автора щодо них не дуже радісне, тому теж виглядає достовірно.

А ще книга чудово оформлена і її просто приємно тримати в руках. Стильні ілюстрації, карти та схеми, наукові таблиці. Усе це заворожує і народжує відчуття, що ти вивчаєш якийсь артефакт невідомої цивілізації. Або відчуваєш себе на місці уявного дослідника з ну ду-у-у-же далекого майбутнього, який читає свідчення людства ХХІІ століття.

Загалом роман залишає у читача купу питань: що за аномалії відбуваються на Землі, що за дивні експерименти проводять на навколоземній орбіті, куди заведуть події, що відбуваються в колонії на Марсі, і як з цим усім пов’язані герої.

Автор ніби гросмейстер починає дебют шахової партії, де фігури поступово починають рухатися поки без наявного загального малюнку гри, і це дуже круто. Майже всі паралельні гілки подій зупиняються на самому цікавому місці: що далі? А далі ми чекаємо на мітельшпіль! Нам обіцяють вихід другої книги під назвою «Колапс» уже цього року. Чекаємо.

Якщо ви фанат наукової фантастики і навіть якщо ви не любите цей жанр, – прочитайте! Це дійсно вагоме явище в українській літературі.