Дивовижний, але безсумнівний факт: жоден шанобливий детектив не може бути щасливим. Його historia calamitatum обов'язково містить якщо не алкоголізм, то хоча б смерть кого-небудь із близьких (кількість трагічно загиблих родичів варіативна), що так чи інакше пов'язана з нашим героєм. Перманентне відчуття провини та власної неспроможності запобігти лиху – ознака успішного поліціянта.
Головний герой Кари Хантер “Ворог дуже близько” – детектив Адам Фоулі. І так, він страждає. Його син наклав на себе руки. І так, Адам вважає, що він міг запобігти (ті кляті п’ять хвилин!). Але ні, він поки не алкоголік, утім це перша книга з циклу, тож, певно, у майбутньому він нарешті почне пити. Найобразливіше, щоправда, не його тверезий стиль життя, а те, що син наклав на себе руки дарма, – інтелектуальні здібності в Адама не зросли і вбивцю в цій історії він так і не знайшов.
Історія ведеться в декількох таймлайнах – типова риса сучасних романів: за стільки-то днів до вбивства, за стільки-то днів після вбивства, тут і зараз, окрема година того самого дня Х. Написано легко, є певні “некрасиві” моменти стилю, але, можливо, щось загубилося під час перекладу. Розповідь ведеться здебільшого від першої особи. А ще – і це взагалі незрозуміло нащо – час від часу нам дають сторінки з коментарями користувачів твітера. Мовляв, люди слідкують за розслідуванням, юзають гештеги, дискутують тощо. Цікавий хід, читається вкрай важко і ні до чого не веде. Бо я чесно читав усі ці “коментарі” сподіваючись, що можливо там буде якась підказка: не може ж такого бути, щоб вони просто існували? Може. Дякую, Кара.
Але що це я? А що власне сталося? Одного літнього дня чи то вечора у маленькому англійському містечку зникає восьмирічна дівчинка Дейзі. Підозрювані – батьки, брат, неочікуваний брат, гості (у день зникнення в їхньому домі була вечірка), оксфордський сплін, хто завгодно.
Батьки підпадають під підозру, бо подані в книзі, як істоти низькі, гидотні, брехливі. А батько до того ж ходить ліворуч та праворуч і можливо навіть педофіл, можливо навіть активний – хтозна. Мати – нарцис, що ненавидить приблизно всю свою родину, що чоловіка, що доньку, що сина. І син, брат Дейзі, Лео – трішки піроман, потенційний серійний вбивця (у кінці книги – незначний спойлер – з ним все буде добре, бо його почали любити). Неочікуваний брат – син батька від першого шлюбу, що його якось знайшов і вирішив познайомитися. Він під підозрою, бо зухвалий і має друзів серед усілякого непотребу. От така ось сімеєчка мала.
Окрім детектива розслідуванням займаються ще купа різних офіцерів, але скільки їх точно сказати важко: надто пласкі, щоб увиразнити в пам'яті хоч когось.
Книга містить неймовірну кількість, як кажуть англійці, червоних оселедців (red herrings) – натяків і історій, які нікуди не ведуть і ні на що, зрештою, не впливають. Просто є та й годі. До останньої сторінки сподівався, що кожен такий епізод буде розкритий у фіналі, що все буде добре, але ніт. До слова про останню сторінку – маємо епілог. Епілог у сучасних романах – це така частина твору, що розрахована на повних довбнів. Навіть не впевнений, що їх пишуть самі автори, а не їхні видавці, які дуже бояться, що щось комусь буде неясно. Епілог зрозумілий і прозорий як божий день і тим самим вбиває останній цвях в атмосферу книги. Бо авторці майже вдалось досягти відкритого фіналу, явища вкрай рідкісного і тому коштовного: читач у кінці (до цього довбаного епілогу) як би розуміє, що сталося насправді (не аж настільки там закручено), але як би є певні сумніви, а може все не так, як здалося мені, присяжним, детективу тощо? Тонесенька смужка сумніву, що так грубо розбивається сторінкою для людей з айк'ю до 18. Тож, прошу, якщо збираєтесь читати, відірвіть епілог заздалегідь та підітріть ним дупу.
Як вже казав, читається легко (певні стилістичні недоліки можна пережити; хоча деякі й досі згадую частіше, ніж хотілось би). Тож цілком достойна книга для того, щоб прочитати, відпочити та забути.
3.5/5 точно.
Ах так, і собі додам епілог. Про епілог. Там ми додатково дізнаємось, що Дейзі, восьмирічна дівчинка, стерво.
