Ніхто мене не просив, але й не зупинив завчасно. А значить прийшов час огляду чергового роману легендарного письменника сучасної Італії – Донато Каррізі.
Цього разу запрошую зануритись до другої частини пригодницьких пригод Маркуса та Сандри Веґи. Перша частина отут.
Маркус, нагадаю, пенітенціарій. Тобто священик, але незвичайний: він розслідує вбивства і досліджує природу Зла. Суто з інтересу теоретика-дослідника. Ми, читачі, знаємо про нього чимало, навіть більше за нього, бо певний час тому (за драматичних обставин, що розповів нам Донато в першій частині) він втратив пам'ять і не має жодного уявлення, ким він був і що робив раніше. Нічого хорошого, вибачте за спойлер, він до втрати пам'яті не робив. Цією цікавинкою автор, зокрема, підводить нас до роздумів про ідею кари. Мовляв, чи може нести відповідальність за скоєні злочини людина, що не пам'ятає цього? Ну, це так, до слова. Бо різноманітні морально-етичні проблеми в книжках Донато скрізь і всюди.
Сандра ж, поліціянтка, що спеціалізується на зйомці місць злочину. Про минуле Маркуса їй нічого не відомо, тож на одну морально-етичну дилему в її житті все ж таки менше.
У першій частині трилогії ми дізнаємося про неї небагато. Серед іншого – те, що вона досить втішена вдова, у неї розвинена інтуїція щодо пошуку всіляких пригод на своє лихо. І вибір супутників життя лишає бажати кращого. Перший – чоловік Давид, який вирішив свою смерть перетворити для неї у нудний квест. Другий – агент невідомого походження Шалбер, що втішив її раз і зник у далечині. І власне Маркус, колишній серійний вбивця, ТВО священника-детектива. Та хай там як, але це – минуле, тож рухаємось вперед до нових веселих пригод і еволюції наших улюблених героїв!
Дія нової історії починається приблизно через три роки після подій першої частини. Маркус продовжує жалітися, що ніхто його не знає, мовляв, клята амнезія зробила з нього живого мерця.
«Всюди сум і в небі хмарно» з однієї дитячої книжки дуже добре описує його психологічний стан. А щоб не нудитися він весь цей час дрочив спостерігав за Сандрою, вивчав її звички, ховався за сходами її будинку і мріяв, що колись – ніколи – він знайде у собі сміливість заговорити з нею.
У вільний від сталкерінгу час – придушує злочинців, але так, на пів шишечки. Він же тепер священик зрештою, тому не вбиває, але провчає.
У Сандри все навпаки: досить непогано. Переїхала, поміняла відділок і друзів, знайшла нове кохання, Макса, і геть нікого не душить вечорами. І так би тривало б і надалі – паралельне життя Маркуса, закоханого в Сандру, і Сандри, нібито закоханої в Макса, але у місті з'явився новий бридкий вбивця, що своїми злочинами знову схрестив їхні шляхи. Звісно, що з цієї нагоди – серії жорстоких та кривавих вбивств – на сцену роману додаються і нові герої. Серед них можна виділити віцеквестора Моро. Справу вести доручено йому і, цілком логічно, що до своєї команди він запросив Сандру – за її спостережливість.
Перш, ніж продовжити оповідь – дуже скорочену – сюжету, трішки про стиль тексту. Або його перекладу, бо оскільки італійською не володію, то зробити якийсь порівняльний аналіз оригіналу з українською адаптацією не видається можливим.
Ось деякі улюблені елегантні, наче реконструкція вежі Ейфеля архітектором напідпитку, конструкції:
«Лежачи в палаті однієї з лікарень Праги, чекаючи дізнатися, хто він такий, якось посеред ночі він раптом прокинувся й уздрів біля свого ліжка сумирного на вигляд незнайомця з ретельно зачесаним набік чорнявим волоссям і молодим юначим обличчям».
Або
«Спокій порушило те, що сталося того ж таки дня, відразу після обіду, коли стало відомо про знахідку»
І окрему, особливо почесну премію, заслуговує опис діалогу Маркуса з задрипаним баригою та сутенером:
«— Дівчина [якій барига продав дурь] померла.
Після тих слів чоловік похнюпився». Боже, в якому я захваті від цього «похнюпився».
«— мій Фюрер, наші солдати вбили ще сто тисяч мирних жителів.
Після тих слів Гітлер похнюпився».
Це приблизно так само переконливо звучить, як і в оригінальному фрагменті Донато. Загалом у книзі час від часу різні поліціянти та грішники похнюпились разів десять.
Крім цього впадає в око пристрасть Каррізо періодично перетворювати роман в енциклопедичну подорож стародавнім та середньовічним Римом.
Таємничі зустрічі героїв в усамітнених вуличках та соборах супроводжуються пізнавальним описом історії створення цих вулочок та соборів. Хто, коли, чому і як збудував, зруйнував, відреставрував тощо. Не те, щоб це було нецікаво, — навіть навпаки, — але кількість історичних довідок трішки бентежить.
Сюжет тим часом ускладнюється новими іменами та подіями: у теперішньому та минулому. Зло, що втілює собою вбивця, хтось прикриває. Хтось впливовий, химерний і огидний. А ще якийсь інститут, з незатійливою назвою «Гамельн», і психіатр доктор Кропп, не кажучи вже про веселих сатаністів. Гірше від того – Сандра «кохаючись з Максом думала про нього», Маркуса. Та, попри приховану одне до одного пристрасть, герої вперто продовжують розслідувати справу осторонь, а обмін інформацією здійснювати мінімальний, та з постійними недомовками. Вочевидь, щоб коли/якщо когось з них уб'ють, то іншому було чим зайнятися в вільний час, ламаючи голову чимось на кшталт: «яку таємницю знайшов він/вона?». Ще й на додачу всі інсайти наших детективів трапляються вночі, а бажання вештатися занедбаними хащами у пошуках пригод ну просто нестримне. Без зброї, телефонів чи хоча б туалетного паперу.
Поліція зайшла в глухий кут. Сандра водночас з відчаєм усвідомлення власної непрофесійності почала замислюватися, що «уперше вона усвідомила, що в їхніх стосунках [з Максом] щось не так», якого вона «кохає», але «не обожнює». Маркус, не маючи ніяких тягарів у вигляді стосунків з якимось Максами вже дізнався ім'я вбивці, але не знає, де його шукати та чому його хтось охороняє. А вбивця вбиває. До речі, цікаво, що якщо в першій частині трилогії вбивця був з Прип'яті, то цей має комуняцьке походження. Говорячи словами пенітенціаріїв: аномалія.
Але хай там як, герої дізнаються всю потрібну інформацію, аби спинити вбивцю та вийти на розгадку таємниці клініки доброго доктора Кроппа, а заразом на древній культ сатаністів. Такі от талановиті молодці.
Макс, на своє щастя, вчасно помирає, а книга ж лишає по собі досить приємне враження. Краще за інші книги Донато. Історія більш струнка, з характерною автору драматичністю (усі повсякчас похнюпуються) та надзвичайною динамікою подій. Кривавих сцен багацько, пригод вдосталь, а любовна лінія між Сандрою та Маркусом свого рішення не знайшла. Певно, що любов чекатиме нас, відданих читачів, у наступній частині.
Словом, пристойний роман для легкого дозвілля поміж спробами вижити в хаосі подій нашого сьогодення. Тож не хнюптеся, не вбивайте (даремно), самі не вбивайтеся, щастя-здоровля і до наступних літературних знахідок!
