Не оминути книгу з такою назвою. Особливо в наших реаліях. А коли авторка родом із Луганської області – то й поготів. Можливо, саме тому їй, як і нам, читачам, болить?

«Ця історія може змінити і Тебе, якщо Ти наважишся дослухати її до кінця», – саме так розпочинається роман нашої землячки Євгенії Сенік.

Тож, якщо ви готові сміливо зазирнути не лише в середину себе, а й в спіралі історії – просимо! Ця ЛітОглядка саме для вас.

Але спершу – гарно роздивіться обкладинку. Тут є над чим подумати, бо замість однієї світлини чи мінімалістичних символів – колаж. За словами авторки, на обкладинці розміщені фотографії, що зроблені в Чорнобильській зоні; особисті світлини самої Євгенії Сенік, а також фотокартки іншої головної героїні «Бо болить». Хто ж це? Анна Попович. Несподівано, еге ж?

Тому час перейти до невеличної екскурсії сюжетом книги. У творі дві головні лінії: у першій йдеться про Анну Попович – партизанку УПА; друга ж розповідає про саму авторку роману та оповідачку – Євгенію Сенік. 

Іноді ці історії переплітаються, часом – існують самі по собі, а в деяких моментах – ми бачимо героїнь в одній точці. Саме з такої точки і починається роман – зі знайомства письменниці з Анною Попович, яке відбулося 2012 року завдяки режисеру Тарасу Химичу та знімальній групі стрічки «Жива».

До речі, жанрово текст належить до документального роману, хоча історія містить у собі й художній вимисел. Але про це – поступово.

Сюжетна лінія Анни Попович постає у вигляді записаних історій, які Євгенія Сенік та її друзі занотовували під час зустрічей із партизанкою. Цікаво, що мова легендарної жінки відтворена майже без змін. Часом це ускладнює сприйняття розповіді, але додає реалістичності та достовірності.

Анна Попович – надзвичайно мудра жінка, яка розповідає про трагічні події свого життя з відчуття абсолютного прийняття своєї долі. Жінка говорить про страшні речі, які їй довелося пережити, з висоти того досвіду, який удалося їй отримати впродовж усього життя. Це вчить нас доброті та стійкості.

Інша сюжетна арка зводиться в наші дні – до 24 лютого 2022 року.

Спершу, здається, що героїня – сама письменниця – показує своїми очима лише зовнішні події: ми спостерігаємо за подіями від Майдану і російсько-української війни 2014 року до 24 лютого 2022 року; бачимо, як важко дається окупація рідного міста. Крім того, маємо нагоду пережити разом з Євгенією й інші події її життя – письменницький шлях, мистецькі резиденції, знайомство з Анною та переїзд за кордон.

Але з іншої сторони, невидимої, ми спостерігаємо за становленням та формуванням героїні, мешканки Луганщини, яка шукає себе, свою ідентичність, прокладає власний шлях до справи свого життя – письменства. Неодноразово жінка питає себе: «Хто я?». Принагідно читач ставить це питання і собі.

Євгенії болить. Боліло і мені, бо авторка не лише описує свої душевні переживання, а й сміливо запрошує усіх охочих розділити з нею цю екзистенційну мандрівку.

Сповідь – найкраще слово, яке б могло описати рефлексію письменниці. Але чомусь ця прониклива історія змушує задуматися й про свою власну. І щоразу, коли Євгенія ставить питання собі, – вона наче питає читача, який готовий дати свої відповіді на питання, які хвилюють. Які болять.

Не полишає відчуття, що цей текст – не лише велика письменницька робота, а й надзвичайно глибока терапія. До речі, авторка працювала над романом більше 10 років.

Промовисто звучать слова Євгенії: ««Бо болить» — це те, що я не могла вимовити. Я просто писала. Писала, щоби не збожеволіти, бо було дуже боляче. Це спроба проговорити власний біль. Це власна терапія. А з іншого боку і найголовніше — це історія упівки Анни Попович. Тут є вона — Анна і є я — Женя, ми є без змінених імен. І ми говоримо з Анною у два голоси. Книжка так побудована, що чергуються розділи: розповідь Анни, розповідь моя і знову Анни. Дві історії, які відбуваються паралельно, але, тим не менш, інколи перетинаються. Анна надзвичайно мудра жінка, і мені б хотілося саме зараз передати українцям цю мудрість від людини, яка боролася за Україну, яку катували, з якої знущалися, яка була заслана в Сибір, але попри все вона залишилася людиною і після пережитого пекла прийшла до примирення з власним болем всередині себе».

Разом із двома жінками ми подорожуємо в часі, разом дивимося на історію не лише з масштабу країни, а й поглядом звичайної людини – Жінки.

Якщо ж вас зацікавила постать Анни Попович, то пропонуємо переглянути стрічку Тараса Химича «Жива».А також якщо ви прагнете почути щось цікаве про роман «Бо болить» від самої авторки, то ласкаво просимо завітати на нашу сторінку в Інстаграмі, щоб переглянути ЛітРозмову з Євгенією Сенік