Збудливо чіпляю стікери ледь не на кожну сторінку. Олівець горить у руках. Я люблю нотувати, але цього разу вийшло якесь шаленство. Бурмочу собі під носа щось типу «нам треба більше таких антологій». 

У збірці «Культурна експансія» чотирнадцять різностихійних авторів фіксують зміни, трансформації української культури. Не гребують копирсатися у найглибших закомірках, звідки виповзає російський вплив на нашу культуру й людей, які її продукують. 

Таке споглядання відбувається ледь не в режимі реального часу. Та навіть не «ледь». І це, насправді, дуже скромна спроба увиразнити існування цієї книжки від видавництва «Твоя підпільна гуманітарка». 

Збірка з 14 текстами, на обкладинці – зрешечені червоні літери й засипана мінами дорога, яка кудись веде. Зусібіч можна побачити залишки імперії, яка дотліває цієї миті, поки триває російсько-українська війна: застряглий у землі бюст пушкіна, уламки колон і стовпів, згоріла автівка, рештки ракети і всілякого іншого гамузу, що досі заполоняє наш фізичний і культурний простір. 

Антологію автори присвятили Роману Ратушному, громадському діячу і військовику-добровольцю, який загинув на Харківщині у ніч з 8 на 9 червня 2022 року, «зі зброєю в руках, захищаючи Україну». З фронту 24річний Роман залишив усім нам пронизливе до самих кісток послання: «Допоки Збройні Сили вбивають русню на фронті, ви нездатні вбити русню в собі». Ця війна має набагато ширший фронт і кожен впливає на її перебіг. 

Усі тексти – про причини і наслідки повзучої окупації нашої культури росією від 18 століття. Література, телебачення, музика, кіно, архітектура, комп’ютерні ігри, освіта – московський послід бачимо всюди й лише провітрюванням тут не обмежитися. 

Євген Лір пише про відсутність в Україні інституту репутації, а тому в багатьох досі немає совісті, коли йдеться про захист і позиціонування українського продукту або нахабне пересідання на другий стілець. Подальша «гуманізація росіян – це подарунок машині їхньої пропаганди», – додає Євген. «Так-так-так», – нашіптую, немов заклинання. 

Поступово пірнаю у кількасот слів про недооцінені резерви української літератури від Ростислава Семківа. Тут і про замовчування важливих імен українських авторів у радянській навчальній програмі, і про те, як панівна культура перетворює підкорені на кітч і звеселяється їхніми шароварами. Пан Ростислав чітко артикулює наступне – в українській культурі свого вдосталь, адже «тисячолітня історія письменства не у всіх».

Свою думку автор підкріплює згадкою про давньоукраїнські літописи, зокрема й козацькі, зразки унікальних барокових творів. Окрім того, дає шикарні поради, як оживити шкільну програму: замість «Марусі» Квітки-Основ’яненка – хай буде горорний «Мертвецький великдень» або трагікомічна «Конотопська відьма», замість «Миколи Джері» Нечуя-Левицького – його ж міський роман «Хмари». Замість «Землі» Кобилянської – її «Царівна». А ще треба витягти з програми «волів» Панаса Мирного і взяти натомість його повість «Лихі люди».

Нахапалася рефлексій після тексту Богдана-Олега Горобчука про український авангард, який лишається у тіні російського. Несподівано для себе зацікавилася S.T.A.L.K.E.R, ігрове середовище якого проаналізував у національному контексті з димкою радянського спадку Остап Українець. 

Очі ширшали від спостережень Діани Клочко про «героїв» і мародерів родом з ерефії та грудки попелу з кремлівських згарищ. Тут мій олівець побував ледь не на кожному рядку, а на полях рясніють написи «wtf», «ригачка», «гниди» і різні заохочувальні до прочитання знаки. 

Жвавою мовою і за допомогою харизматичних асоціацій авторка говорить про москву, яку свого часу не допалив Наполеон, як четверту Трою. І от досі тягнеться шлейф «побєдобєсія», неабиякий талант росіян спотворювати сенси, чхати на кордони й милуватися собою у геть потрісканому дзеркалі. Авторка ставить українцям дуже багато важливих питань, на які мусить спробувати відповісти кожен очевидець цієї війни/читач цієї книги.

Потужне повідомлення до українців має і Катерина Липа, авторка матеріалу про ленінський план монументальної пропаганди. Тут є чітка пропозиція, що ж робити зараз і в майбутньому з монументальною «совковою» помпезністю, чи змітати це все з наших очей, як говорити із суспільством про ці насіяні всюди об’єкти «єгипетських масштабів», як втілити концепцію «ідеального міста», аби не почуватися «малєнькім чєловєком», аби місто нарешті «стало співмірним людині»? 

Далі у книзі ви опинитеся в епіцентрі дискусії щодо архітектурної окупації і згадаєте до дрібниць вигляд всіх церков і храмів, які бачили у своєму житті в різних куточках України. 

У книзі багато чутливих зон, зокрема й огородик під вікнами багатоповерхівок. А то, товариство, наслідок радянської болячки, яка «знищила відповідальність мешканців як за свою власність, так і за спільну». Або музика нульових, котру ми так активно вичепляємо в рилзах або ТікТок, як щось загублене в минулому. А йдеться ж про культурні надбання, які відверто цькував ерефійський ринок і водночас замовник українського продукту російського зразка. 

Про зросійщені українські серіали й авторів, мовні срачі ТСНівскього виробництва й багато відвертого крінжу на телеканал – ви теж радо порефлексуєте. 

Наостанок Володимир Половський підведе вас до української школи, відчинить двері й проведе класами смутку й ганьби, де з книжок історії викреслювали на догоду росіянам наше минуле й купу підстав ненавидіти це мереживо зв’язків з ерефією та союзом: колективізацію, Голодомор 1932 – 1933 років, репресії 30х. Автор пропонує перевидати ті підручники із всесвітньої історії, які несправедливо недооцінили через шаблонне мислення й очевидне потурання агресору. 

Безліч пропозицій щодо змін, заохочування до дискусії й дуже турботливий інформаційний супровід для тих, хто хоче змін, хто робить зміни. 

Замовити книжку можна на сайті «Твоя Підпільна гуманітарка»