Згадайте себе у п’ятнадцять. Межа між дитинством і дорослим світом. Перше кохання, веселі компанії, трохи алкоголю і мрії про те, як будеш крутим, коли виростеш. Співвіднесення себе із андерґраундом, захоплення hip-hop і намагання самовиразитися. І багато-багато всього різного. Такі елементи звичної для нас соціалізації підлітків. Однак є ті, хто розвивається дещо інакше. Це не означає, що гірше чи краще, просто по-іншому. Так склалося і з Крістофером.
Уявіть собі апокаліптичний світ. Ізольоване місто, залякані люди, місцеві легенди і таємні ворожі істоти за стінами громади. Нічого особливого для любителів фільмів-катастроф. У такій вельми привабливій атмосфері живе звичайний хлопець Бенедикт. Він займається переписуванням книг, а у вільний час ловить мишей, щоб якось себе прогодувати. Власне, усі цим займаються. Бо миша – наше все, наша опора.
Згадайте школу. Якщо ви ще там, просто поміркуйте над уроками української літератури. Я не любила читати біографію письменників. Ці гомогенні тексти, які починаються датою народження і закінчуються місцезнаходженням могили і пам’ятників… Серед таких сторінок губилися біографії ще живих авторів. Усі зміталися школярами в одну категорію – «закіптюжених і осоружних».
Що почитати, аби полоскотати нерви перед сном? Розказуємо. Трилер, містика, детективний сюжет, життєвий реалізм і трошки параної гарантують стійке бажання нарешті дочитати книгу й зайняти себе корисним. Дикість забезпечать: людська мізантропія, теорія змови, викрадення людей, психоделійні візії, маніакальність із жменею тиранії. Що потрібно від вас – запастися ковдрою і валер’янкою, адже напади страху й захвату треба тримати в шорах
Моя помилка – читати «Сніданок у Тіффані» перед сном, у стані «ой, лишень, щоб швидше заснути». Книга і не стала мене переконувати почекати хвильку. Сторінка 1, сторінка 5 – я вже хроплю. Книгу цю хотіла прочитати вже давно. Чого раніше не вдавалося – сама не розумію. Забувака, та й годі. Це вже Настуня нагадала про Трумена Капоте своїм оглядом на «Інші голоси, інші кімнати». Фільм з Одрі Гепберн у головні ролі залишила на потім, для зіставлення. Спочатку – повість.
Декілька років тому подивилася одну біографічну драму у головній ролі з Ніколь Кідман. Героїня фільму англійка, яка присвятила своє життя політиці, пустелі та бедуїнам. Це реальна жінка, яка жила у ХХ столітті. Звали її Ґертруда Белл. Відверто скажу: фільм мені сподобався, я навіть пустила скупу сльозу. Після того закралася думка, чи не існує ще й книга. Виявляється, існує. Чуття не підвело. І ось читаю український переклад книги Джорджини Говелл (Georgina Howell) «Королева пустелі».
Мабуть, немає у світі людини, яка не чула про трилогію "Володар Перснів", себто про книгу, або не менш культову екранізацію. Пан Толкін ще у сорокових роках заклав основи жанру, який наразі є усепроникним та універсальним. Цей жанр — фентезі. Я вже згадував про Толкіна, коли писав текст про "Відьмака" Сапковського, та вирішив що ця серія заслуговує на більш детальний огляд.
Діти, директорка та фізрук сидять у зачиненому інтернаті. Дітей уже не багато: дехто втік через постійні вибухи та постріли. А залишенці так і сидять собі у боксах, лише прислуховуються. За межами укриття спалахують картини тотального хаосу. Хоча ні, цей інтернат не має меж. Він уособлює розгубленість, покинутість, дезорієнтацію українського суспільства загалом.
Виявляється, що за день у сучасному світі з’являється така кількість інформації, як за цілий рік часів Шекспіра. Напевне, щастило відомому англійцеві не потерпати від набридливих інформаційних глашатаїв. Зараз більшість навіть не читає повністю новини в стрічці – лише гортає заголовки та й по всьому.
Наймасштабніша техногенна катастрофа світу. Людство потерпає від небезпечної радіації, яка кардинально змінює ДНК людей. Ні, це не сюжет фантастичного фільму й не апокаліптичні прогнози на майбутнє. Це сценарій коміксу про українського супергероя, який рятує місто від злочинного мутанта.
У дитинстві мама навчила мене одного правила: за станом взуття та голови оцінюють людину. Тому, ці пункти загального look’у мають бездоганно виглядати. Принаймні, чисто та охайно. Перше враження настільки сильне, що від нього залежить абсолютно все. З нього починається знайомство з новою роботою, сприймаються товари на полицях, оцінюються розваги, стосунки з іншими людьми та дизайн. Про це нам і хоче сказати Чіп Кідд, автор «Першого враження».
У світі щорічно зникає 8 мільйонів дітей. У Європі кожні 2 хвилини губиться 1 дитина. Усі вони пропадають безслідно, потрапляючи до рук зловмисників чи стаючи жертвами страшних злочинів. Багато хто думає, що деякі речі, наприклад, викрадення, з ним не може статися. Погане нібито трапляється лише з іншими. Легковажність призводить до трагічних наслідків, так як це сталося із чотирнадцятирічною дівчиною із Ньюбері, штат Мічиган.
У дитинстві я часто говорила сама із собою. Мої розповіді залюбки слухали черепашки-ніндзя, телепузики, Сонік та якась дівчинка Енні. Мені було вкрай важливо, аби цього ніхто не чув і не бачив. Така дитяча атмосфера вплинула на маленьку Юлю, або Сейлормун-захисницю добра і справедливості, цілком позитивно. Безліч вигаданих історій, розіграних життєвих сцен, підслуханих від галасливих сусідів, інтерпретованих анекдотів, пригод у городі, де ми разом із моїми уявними друзяками шукали скарби в помідорах, чи то переховувалися від усіляких відьом і нечистої сили – круті часи.
Король овочів, у якому є білки, жири та вуглеводи, вітаміни групи В, бета-каротин та ще сила-силенна усього корисного. Це, люди, шпинат. Звичайний та непримітний. До чого це я, адже мова повинна йти про літотоглядку? Про «Шпинат для мізків» Ірини Мацко. Корисно, смачно й додає енергії. Більше рецептів усередині.
Трапилося це ще весною. Військові занесли до бібліотеки книгу-подарунок. Ми ж – традиційно сфоткали презент і написали пост-подяку. Згодом почали її гортати. Спочатку до рук узяла книгу наша директорка. Читала нам майже пошепки, бо книга 18+, де обсценна лексика і все таке. Іноді шепіт перетворювався на гучний регіт, подекуди доповнювався не менш вибуховими коментарями. Коротше, бос порадив написати огляд на книженцію. Виконую.
Якось у просторах популярної соцмережі натрапила на картинку про 20% зусиль і 80% результату й навпаки. Гмикнула собі й відклала у шухлядку своєї пам’яті. Вирішила перевірити на найпростішому. Під час сесії максимально напружувала мозок, читала, конспектувала, напружено запам’ятовувала. Марно. Результат тоді мене не потішив. Можна подумати, що це збіг. Але перевіряла ще декілька разів і не лише на навчальному матеріалі. І ось через декілька років тримаю книгу Річарда Коха «Принцип 80/20».
Для вас важливо, як саме починається книга? Для мене, так. «Сильно, сильно…», – отаке подумалося, коли розгорнула «Амстердам» Ієна Мак’юена. Ще б пак! «Двоє колишніх коханців Моллі Лейн стояли біля каплиці крематорію, обернувшись спинами до лютневого морозу». Хіба це не сильно? Взагалі, тема крематорію для нас, бібліотекарів Good library, досить актуальна. Наша Настуня, наприклад, мріє стати власницею такого закладу і працювати на благо екології. Але про кремацію якось іншим разом.
Не знаю, як ви, а я пам’ятаю власну першу інформаційну замітку. Найжалюгідніша річ, яка коли-небудь з’являлася у моєму виконанні. Але, на щастя, це було досить давно. Писати різні штуки, на кшталт інформаційних заміток, новин, оглядок чи рекламних текстів, доводиться дуже часто. Власне, це наша з Юлею робота. Але я не про те. Кожен хоча б раз у житті писав оголошення чи замітку. Комусь це вдалося без проблем, хтось помучився. Але так чи інакше виникало питання: «Чи правильно все я написав? Людям буде втямки?».
Якось шотландський поет Роберт Бернс у дуже-дуже далекому 1785 році написав поезію-вибачення «До миші, вивернутої плугом з нори». Рядки, звісно, сумні. Важезний плуг порушує мишачий спокій. Налякана, беззахисна, приречена на постійні «переїзди» мишка вистрибує з чималої діромахи в нірці. За розгубленим малим безхатченком винувато спостерігає людина. Вона так само зажурена, бо ж лише намагалася захистити залишки свого врожаю. У ту мить людину та мишу поєднувало єдине – поневіряння та думки про те, як пережити зиму.
У кожному огляді ми намагаємося відповісти на питання, чи варто прочитати ту чи іншу книгу і власне, чому? Звісно, кожна книга заслуговує на окрему увагу і чи не кожна залишає певний емоційний відбиток і бла-бла-бла. Але є ж такі книженції, за якими умліваєш і радієш зустрічі з ними, бо щиро віриш, що вона не випадкова.