Коли Естер Ґрінвуд зупинилася біля дверей лікаря, аби пройти фінальну співбесіду, моє серце завмерло. Слова і речення злилися, залишаючи по собі легке розчарування і надію. Ні-ні, це не означає, що цей роман не слід читати (хоча декому все ж не раджу). Це означає, що на вас може чекати не такий фінал, як того б хотілося.
Отож головна героїня – дев’ятнадцятилітня Естер – виборола стипендію на стажування у відомому Нью-Йоркському журналі. Вона живе серед богемної молоді, вечірок, редакторів і журналістів, втомлених молодиків і розбещених дівчат. І чомусь їй від того зовсім не весело. А все тому, що вона має певні проблеми.
Психічні проблеми. Авторка роману «Під скляним ковпаком» – Сильвія Плат – і сама мала труднощі, які, однак, її зламали у досить молодому віці. Тому, твір напівбіографічний. А це означає, що не все, що сталося із героїнею якось пов’язано із її творцем. Майте на увазі. Сильвія Плат знана насамперед як неперевершена поетка. Її єдиний роман, який власне все ще лежить на моєму столі, підсумував і життя письменниці, і її переконання, й Америку 50-х років минулого століття.
Так от. Дівчина Естер. Обдарована письменницьким даром, приваблива й доволі саркастична. Від самого початку книги вона якимось дивним чином уплутується у сумнівні історії. То з подругою знайомиться з DJ-єм і йде до нього додому, аби потім втекти, то йде на побачення із незнайомцем-перекладачем Константином, а потім безуспішно намагається його звабити, чи отримує стусани від знайомого подружки – Марка. Хоча Естер його вперше бачить на вечірці, але встигає потримати діамант, упасти в багно й ледь не померти від ударів жінконенависника.
Від початку героїня нагадує еквілібристку, яка під куполом намагається втримати рівновагу. Одна фатальна помилка – і можна смертельно зірватися з канату. Це, як можна здогадатися, і трапляється з Естер.
Після закінчення практики в журналі, вона та інші дівчата мають роз’їхатися по домівках. Звісно, героїня не хоче проміняти перспективне велике місто на рідне містечко, де її чекатиме робота друкарки чи максимум викладачки коледжу. Приреченість – саме так можна охарактеризувати стан Естер і мій. Відразу попереджаю, якщо ви схильні до апатії чи депресії, не читайте далі. Можете запустити незворотні механізми.
Отож Естер, викинувши з вікна всі свої речі, прощається із Нью-Йорком, і вже мчить запиленим автобусом додому. І от він – нещасний куточок її життя, ненависні вагітні жінки, сірість і сільська простота. А ще Естер відмовлено у навчанні на літературному курсі.
Після того вона втрачає усілякий смак до життя. Мало їсть, майже не спить, не може читати й писати. Навіть колись принадна гаряча ванна її не втішають. Потім, варячись у соку власних думок і настроїв, вона вирішує покінчити із собою. Лише третя спроба стає вдалою.
Естер починає коло лікування у психіатричних лікарнях. У неї великий депресивний розлад, через який не може радіти, задовольняти потреби в їжі та сні (прокидатися і засинати), навіть вставати з ліжка чи вмитися стає випробуванням. Її відфутболюють різні лікарі, аж доки вона не зустрічає ту, хто хоч трохи дає надію.
Крізь це марево розбитої дівчини вигулькують раз-повз-раз різні теми: емансипації, кохання, сексуальності.
Мене нудило від думки, що жінка мусить жити всуціль непорочним життям, коли чоловікам дозволено подвійне життя: одне порочне, друге – ні.
У свої 19 Естер все ще незаймана. Через що дуже переживає. Вона має мінімальну сексуальну освіту, але прагне втратити цноту, щоб стати жінкою. Це для неї ніби ритуал посвяти й очищення. Це стається.
Я не хотіла виходити заміж ніколи в житті. Найменше я прагнула цілковитої безпеки чи бути місцем, звідки вилітає стріла. Я хотіла змін і захоплень, я хотіла сама вистрілюватися навсібіч вогняними перами…
Лицемірне кохання. Що може бути гірше? Естер пізнає і цю гіркоту. Вона заручилася із студентом медичного університету Бадді Віллардом. Однак їхнім стосункам настає кінець, коли коханий втрачає цноту з офіціанткою й тим самим зраджує її віру у чоловіків, кохання і сім’ю.
Виходиш заміж, народжуєш дітей, і от тобі вже наче мізки промили – усе, ти втрачаєш волю, мов раб у якійсь закритій тоталітарній державі.
Це роман про боротьбу. І насправді про сильну волю. Роман-бій – так можу назвати його. Бій із собою, хворобою, суспільством і правом жити власним життям. Розбивши скляний ковпак стереотипів і заборон, вивільнитися і стати собою – особистістю, яка чинить за покликом серця.
