Уявіть собі апокаліптичний світ. Ізольоване місто, залякані люди, місцеві легенди і таємні ворожі істоти за стінами громади. Нічого особливого для любителів фільмів-катастроф. У такій вельми привабливій атмосфері живе звичайний хлопець Бенедикт. Він займається переписуванням книг, а у вільний час ловить мишей, щоб якось себе прогодувати. Власне, усі цим займаються. Бо миша – наше все, наша опора. Отож живе собі Бенедикт у чарівному місті Федір-Кузьмиченську, носить лапті, п’є яєчний квас, шиє одяг із шкур мишей та горя не знає.

Але не все так рівно у його існуванні. Кохання хочеться. Не того, певна річ, звичайного, тілесного. У нього того добра вистачає. Забажав Бенедикт одружитися і не з простою дівчиною, а дочкою Головного Санітара – Оленькою.

Вона, між іншим, ще та красуня: довга світла коса, приємні обриси, розумна й привітна.

І, наче, усе у нього стало добре: заможні тесті, гарна дружина (хоча з невеликим дефектом – наслідки Вибуху як-не-як), багато їжі і всього-всього. Але знову щось не так. За книгами засумував хлопчина. Перечитавши усю бібліотеку тестя, не зупинився. Але тут розказувати не буду. У кінці все неоднозначно вийшло.

Власне, що ж це за роман треба сказати. «Кись» Тетяни Толстой. У ньому прекрасне все: сюжет, герой, який і наче розумний, але водночас такий обмежений та забитий, й етнічні стереотипи, перемішані із патріархальними поглядами, мова твору. Одним словом, усе.

На що орієнтую відразу: читаючи роман, читайте й критику до нього. Так буде легше. Це той момент, коли внутрішній філолог радіє від самої нарації. Це справжній літературний салат.

Стереотипи. Тут є над чим подумати. Найперше – стереотипи етнічні й ґендерні. Федір-Кузьмиченськ, який колись, до Вибуху 200 років тому був Москвою, просякнутий національною культурою. Лапті, валянки, хати (ізби), пишні жінки, патріархальний устрій, народна медицина, щі та лежанка. Коротко кажучи, бовтанка ментальності.

Из дубравы шорох слышится, кулдыканье, чваканье, а иной раз засвиристит или мякает по‑нехорошему.

Соседи говорят:

– Это русалка, язви ее.

А другие:

– Ну щас, прямо. Это древяница, у ей гнездо тута.

Тут баба‑дура какая‑нибудь встрянет:

– Может, это слеповран.

Все на нее и накинутся:

– От то‑то ты и дура!!! «Слеповран»! Слеповран без голосу, на то он и слеповран!

Баба глупая опять вякнет:

– Может, он и слепой, а голос у его трубный. Я ж слышу, чай не глухая.

Все:

– Он слепой‑то получше твоего видит! Что ему надо, он видит! У его вся сила‑то в когтях! А не голос!

Хозяин – бабы этой муж – замечание ей делает:

– Ладно, баба, поговорила – и иди себе. Вари чего‑нибудь. Много рассуждать стала.

Містика та символізм. З цим у романі теж нормально. Кись, про яку говорять і яку так бояться, чинить страшні речі. Вона живе у темному лісі й відчуває людську суть. І от коли думки у голову лізуть злі чи тоскно стає, знайте, Кись дивиться в душу. Насправді, з цією істотою все просто. Тут і ласкавий оклик кішки, і відлякувальне – «брись», і зла рись, і стародавня Русь.

В тех лесах, старые люди сказывают, живет кысь. Сидит она на темных ветвях и кричит так дико и жалобно: кы‑ысь! кы‑ысь! – а видеть ее никто не может. Пойдет человек так вот в лес, а она ему на шею‑то сзади: хоп! и хребтину зубами: хрусь! – а когтем главную‑то жилочку нащупает и перервет, и весь разум из человека и выйдет. Вернется такой назад, а он уж не тот, и глаза не те, и идет, не разбирая дороги, как бывает, к примеру, когда люди ходят во сне под луной, вытянувши руки, и пальцами шевелят: сами спят, а сами ходят.

Постапокаліптична атмосфера. Є. Вона інколи починає дратувати. Від цього з’являється відчуття, наче за тобою стежать. Отут все за канонами батька Орвела: Великий Брат – Найбільший Мурза, проли – такі собі «голобчики». І всі живуть у повному незнанні й невігластві. А також стережуться книжок, бо від них усі хвороби, а потім люди не повертаються.

Сарказм. Предостатньо. Узагалі роман – скупчення усього відбірного шлаку: про книги, знання, людський характер, менталітет, історію. Тому, буде смішно, але й подумати доведеться.

Після роману у мене стійке відчуття інакшості. Таке завжди буває після постапокаліптичного чтива. І справа не тільки в головному герої – Бенедикті. Він відчуває свою відстороненість і певну вищість від інших, ніби народився не в тому місці й не у той час. Мова – важкувата, пересипана старослов’янізмами та діалектами російської мови. Однак читати однозначно варто.