Згадайте школу. Якщо ви ще там, просто поміркуйте над уроками української літератури. Я не любила читати біографію письменників. Ці гомогенні тексти, які починаються датою народження і закінчуються місцезнаходженням могили і пам’ятників… Серед таких сторінок губилися біографії ще живих авторів. Усі зміталися школярами в одну категорію –  «закіптюжених і осоружних».

Хто такий Анатолій Дімаров, окрім того, що він автор «Блакитної дитини»? Зі школи пан Анатолій запам’ятався аж ніяк не веселуном. Уявляю, скільки було сміху серед знімальної групи проекту «RECвізити», коли 91-однолітній письменник розповідав про обдурювання своєї дружини, називав теперішнє покоління літераторів молодими паразитами або ж сам сміявся, згадуючи молодецькі забавки. Це інтерв’ю з першої книги «RECвізити» видалося для мене, скажімо, найжиттєдайнішим. Анатолія Дімарова не стало через вісім місяців після розмови з журналісткою, авторкою цього проекту, Тетяною Терен. Та ці рядки – вони живі, неначе щойно написані. А з часу виходу першої книги минуло три роки.

«Я не обурююся, коли мене називають літературним трупом. Думайте так, а я поки що живу, читаю, зокрема і вас, паразитів молодих, багато читаю»

Анатолій Дімаров

«RECвізити», або ж антологія письменницьких голосів складається з двох книг.  Кожна нараховує по 10 інтерв’ю. Герої першої – Юрій Андрухович, Віра Вовк, Леся Воронина, Василь Голобородько, Лариса Денисенко, Анатолій Дімаров, Іван Дзюба, Іван Драч, Оксана Забужко та Сергій Жадан.

Мета створення антології дуже класна. Показати письменників, які міркують про життєвий вибір, любов, сенси, час, усе те, що хвилює кожного у форматі монологу, де говорить лише письменник, неначе диктує для власного щоденника. Оформлено текст зі смаком, у вигляді портретних інтерв’ю: ви не побачите журналістських питань, але відчуєте, що ведеться жвавий полілог між письменником та журналісткою. Говорить лише автор/ка, усі його/її репліки – це неначе фрагменти інтимної розмови. Часом аж настільки інтимні, як, наприклад, вийшло з Оксаною Забужко, що хотілося перегорнути, бо ж «it`s not my business». Але ж ні, що сказано автором – прочитано мною :)

«Ми всі – діти сталінських, хрущовських і брежнєвських, різної комфортності, „бараків”, тому що сам той концепт простору, в якому ми виростали, – це була „тюрма поліпшеного типу”: з наперед визначеними місцями, де мають стояти койка, параша і кухня»

Оксана Забужко

Спочатку було інтерв’ю. Воно тривало від 3 до 6 годин. Потім постав текст, де звучить лише голос героя. Журналістські питання опущено. Письменники швидко змінюють теми. Як-от Жадан: коротко говорить про об'єктивне сприймання часу, швидко переплигує на саморефлексію та пристрасть до постійного руху. Перетравити немає часу, бо вже йдеться про нерозуміння Жаданом словосполучення «людина Донбасу», буцімто, воно недоречне для регіону, де історично намішано різних людей з різних регіонів. А далі про суржик як ознаку «роздвоєності та невпевненості» людей. Дитинство, відсутність християнського виховання, стосунки з батьками та дітьми, якби поїхав до Луганська, а не Харкова, чому така любов до поезії, виступи перед публікою, з яким поколінням найкомфортніше, віра в Бога – Сергій Жадан говорить коротко, відчувається, що він не витрачає час на зайві сентименти. Він щирий. Кожна відповідь – виключна та сформульована так, що вже не виникає питань.  Упевнена, школярам та студентам читатиметься такий текст набагато простіше.

«Я пишу про те, що мені цікаво, а цікавить мене не так багато речей. Мене цікавить присутність ірраціональності в побуті, житті, стосунках. Присутність бажання вийти поза межі, діяти проти правил»

Сергій Жадан

Обкладинка книги вже промовляє про концепт – переплетіння поколінь, зв’язок між старшенькими і молодшенькими, шістдесятниками/сімдесятниками та постмодерністами. Є ще цитатник від письменників. Він подається наприкінці кожного інтерв’ю. Автори відповідають, що для них є поезія, свобода, патріотизм, віра, смерть та сенс життя. Прочитавши відповіді кожного, ви побачити, який контраст між поколіннями, простежити зв’язки між старшими та молодшими,  або ж зрозумієте, чому порозуміння так і не відбулося.