Трапилося це ще весною. Військові занесли до бібліотеки книгу-подарунок. Ми ж – традиційно сфоткали презент і написали пост-подяку. Згодом почали її гортати. Спочатку до рук узяла книгу наша директорка. Читала нам майже пошепки, бо книга 18+, де обсценна лексика і все таке. Іноді шепіт перетворювався на гучний регіт, подекуди доповнювався не менш вибуховими коментарями. Коротше, бос порадив написати огляд на книженцію. Виконую.

Сергій Сергійович, позивний  на донбаському фронті – «Сайгон», автор «Грязи» і той, хто власне в неї вляпався. Як йому та іншим товаришам по службі жилося у тій «багнюці», розписано чітко, без шмарклів та з чималою порцією гострих матюків. Шо поробиш, так треба було.

І я така пишу цей огляд. Я – це людина, що не володіє даром лихослів’я. Хоча, направду, іноді вихоплюється щось колоритне, нещодавно почуте від друзів чи то бабуні. Та «майстерності» мені дійсно бракує, бо інакше б всі не сміялися, почувши писклявий перл.

А у Сергія Сергійовича все прекрасно. Він так жваво оперує матом-перематом, що ненароком може вихопитися захопливий не менш жвавий читацький вигук, типу «ох*єнчик». У мене таке траплялося лише подумки. Тому будьте обережні, коли вам закортить почитати цю книгу в бібліотеці: думки можуть переродитися у гучний смачнючий матюк від душі.

Ясно, що така лексика у цій книзі вдала, адже те, що пережив пан автор та його товариші, інакшими словами не описати. Описи, підводки до реплік автор огортає у російськомовну оболонку. Але є ще суржик. Бага-а-а-а-то суржикізмів. Здавалося, що це мало б мене вбити, подрібнити філологічний мозочок на малесенькі шматочки, а потім пропустити їх через м’ясорубку або ж збити на блендері до пухкенької пінки. Але цього не трапилося. Так, суржик теж є вдалим. Живі діалоги, реальні, такі, які щоденно розгорталися на полі бою, у засідках,  під час емоційних суперечок, прогулянок спустошеними місцевостями, рандеву з дамою, філософських міркувань над тим, якого біса вони там, а не вдома і т.д.  Як розмовляють люди, які розуміють, що можуть будь-якої миті померти? *ля, звісно по-інтелігентному.

Мої улюблені оповідки з книги – «Грязь» і «Бордельеро». Перша – оповідає про бруд. Оце несподіванка. Бруднота заполонила душу вояки, він шукає затишку та чистоти, знаходить те, чого шукав пустими вуличками міста. Знайшов – покинутий будиночок. Хатина виявилася комфортною. Ще й літній душ є! Нагорі – сорокалітрова каструля, щоправда трохи підкошена міною. Баклажки спустошені – душ наповнений – вояка чистий. Чоловік знайомиться з покинутою хатою. Наступає босими ногами на м’який килим. Почувається щасливим.  На стіні фотки подружжя. Вояка розгадує, яке життя було в цих людей. Холодильник напіввідчинений, щоб не засмердівся. Квитанції щодо комуналки. Чистий посуд. Чиста білизна у шафах, лише трохи запилена. Він розстеляє її на дивані й провалюється у сон. Просинається і повертається на війну, під постріли якої він ще вчора засинав.

«Бордельеро». Наприкінці цієї розповіді оповідач блював. Мені теж хотілося. Тож не переповідатиму. Але написано сильно.

 «Ну канєєєєшно, який же Донбас без вітра? І всєгда в їбло… ну в бочіну накрайняк»

Донбас. О диво дивне! Скільки ж тобі і твоїм «пригодам» вже книг присвятили. У нас у бібліотеці такі книги користуються особливим попитом. Усім цікаво дізнатися, як же ж воно було і є. Та розкриваючи такі книги, читач ненароком може стати заручником власних очікувань. Не всі ж «гемінґвеї»! От і «Грязь» [*khaki] може стати не виключенням. Читаючи Сергія Сергійовича, не варто скаржитися на сороміцьку мовленнєву поведінку автора, нарікати на відвертість окремих сцен, непритомніти від «ебашувкашу», «выследить-уебать», «йобаноїчихотки», «ніхуясобітаблєточок», а ще від «агэнта Ануса», «донбасской куртизанки», малих «піздюків» та численних «долбайобів».

«Тут багато грязі… І ти стаєш її частю…»

* Оця штука позначає пропущену літерку в непристойному слові. Ну ви і так, думаю, зрозуміли :)