Перед читанням постапокаліптичного роману Світлани Тараторіної «Дім солі» я спитала себе: «Ніно, що ти знаєш про Крим?» Спойлер: хотілося б більше. 

Бо в пам’яті виринали лише величні кримські гори, декілька легенд, наприклад, про Аюдаг, а ще уроки географії, де вчитель розповідав про курортний «оксамитовий сезон». Пізніше, звісно, «Кримські спогади» Лесі Українки. А з 2014 року – новини про анексію півострова росією та подальшу окупацію, зокрема ментальну.

Власне, цього замало, щоб збагнути Крим, але достатньо, аби усвідомити – це треба виправляти. І якщо говорити про літературу, до якої найперше хочеться  звернутися, то «Дім солі» – міцна цеглинка, завдяки якій можна і треба будувати ті стосунки з Кримом, на які він заслуговує. 

«Чому саме «Дім солі» Світлани Тараторіної», – спитаєте ви? І я вам радо відповім у цій ЛітОглядці.

По-перше, треба згадати авторку, пані Світлану, яка народилася та виросла в Криму. Письменниця почала писати свій роман ще 2019 року, але через повномасштабне вторгнення росії в Україну книжку вдалося видати тільки 2023 року.

По-друге, «Дім солі» заснований на історії, мітах та легендах Криму, якими авторка майстерно заколисує сюжет книги. Навіть попри те, що сетінг книги – постапокаліптичний світ Кіммерика – обриси півострова вгадуються з перших розділів. 

Прикметно, що більшість географічних назв для роману письменниця взяла з мапи Криму, що існувала до депортації кримських татар 1944 року.

Авторка зауважує, що «…передусім роман — це реакція на все, що відбулося у той страшний [2014] рік». Саме тому книга болить читачу, саме тому вона змушує ставити ті питання, які допомагають зрозуміти Крим таким, який він є. А півострів – настільки багатогранний та неосяжний, наскільки і прекрасний. А ще – волелюбний і, попри все, нескорений.

По-третє, мова книги насичена кримськотатарськими назвами та поняттями, якими я, на жаль, не володію. Але для цього є словник наприкінці книги, створений авторкою, який допоможе кожному та кожній зорієнтуватися у всесвіті Кіммерика.

А що ж із сюжетом? За словами самої Світлани Тараторіної, головна сюжетна лінія – «… це умовне альтернативне майбутнє або альтернативне теперішнє. Проте є вставні частини, які говорять про історію Криму».

Майбутнє-теперішнє невтішне: Кіммерик, колись квітучий край, потерпає від Спалахів – катастрофи нез’ясованого характеру. Тепер це засушений Дешт, мешканці якого через суєр стають засоленими, тобто мутованими. Але існує й інша загроза – Старші Брати – представники країни-колонізаторки. Вони керують Кіммериком з летючої станції «Мати Вітрів». 

Проте не все так просто. Один із Старших Братів, Талавір, отримує завдання: розслідувати вбивство свого побратима на просторах засоленого Дешту, а також знайти Золоту Колиску, – таємничу зброю, розроблену вченим Мамаєм. Та, ступивши на висушену твердь «дому солі», він уже не зможе повернутися таким, яким був до того. 

На Талавіра чекає трансформація, до якої він не готовий:

«Тобі випав жереб, якого ти не обирав. Вибір за тебе зробили інші. Так буває з тим, у кого забирають пам’ять. Людина без минулого, без коріння – перекотиполе. Хто підняв, той і володар. Але жереб уже випав».

Інший, вагомий пласт книги – це вставні новели, які описують ключові моменти з історії Криму. Крім того, саме вони допомагають розкрити основний сюжет роману, а також зрозуміти деяких персонажів. 

Окремою вагомою причиною взяти цей роман до уваги є гарно прописані персонажі, а особливо – жіночі, бо «суєр робить жінок у Дешті непокірними». Вони, такі ж як і сам півострів, сильні й незалежні. Усі на півострові знають – «бійся не Дешту, бійся жінок».

Під час читання складно відокремити нашу реальність та постапокаліптичний світ роману, бо вони тільки доповнюють та підсилюють одне одного:

«Якщо вітер торкається ніг – біжи до підвалу. Якщо хмари збираються на небі – біжи до підвалу. Якщо небо стає дивним, таким, як ти не в змозі описати, – біжи до підвалу».


Цей роман порушує питання пам’яті – індивідуальної та колективної. Бо «…спалахи вкрали наші спогади. А тим, що залишилися, дуже важко вірити». Через це герої шукають себе теперішніх крізь призму минулого, навіть якщо це складно, а часом – небезпечно. Разом із персонажами можна відчути тугу за втраченим «Я», яке з невідомого стає ще більш невідомим. Проте Дешт, засолений та небезпечний, стає тим якорем, завдяки якому можна витримати всі труднощі, навіть забуття. 

Але «…якщо немає коріння, яке тримає за місце, то яка різниця, де ти народився».

Книга чіпляє з перших сторінок, бо одразу стає зрозуміло: цей роман про дім – втрачений і далекий; той, за який ще треба поборотися. Це не спрощує читання, навпаки – часом потрібно зібратися і пройти вже через свій досвід втрати дому і цього особливо відчуття домашнього затишку всередині. Але це дає усвідомлення: в цій несправедливості ти не залишаєшся один. І гріє надія, яка попри все присутня: «Скільки не тікай, дім завжди тебе наздожене».

Якщо ж хочете «прокачати» кримознавство, пропонуємо вам ЛітРозмову з авторкою «Дому солі» – Світланою Тараторіною – на нашій сторінці в Інстаграмі 

Під час етеру письменниця щедро ділиться не лише літературою, яка допоможе пізнати Крим краще, а й безмежною любов’ю до своєї малої Батьківщини.  

Приємного перегляду! Досліджуймо Крим разом.