Олександр:
Стівен Кінг одного разу написав у передмові до якоїсь збірки своїх оповідок, що нібито будь-яка навичка, здобута колись, зберігається назавжди. Як-от вміння кататися на велосипеді, – зміг в умовному “тоді”, зможеш і в умовному “будь-коли”. Але є і винятки, бо дещо втрачається назавжди. Зокрема до такої категорії належить і здатність письменника писати короткі історії, а не величезні романи (з тих, що в друкованому вигляді можуть сприйматися як потенційне знаряддя для брутального вбивства, цеглиною для будівництва абощо).
”Ведмеже місто” або ж Бйорнстад, як він зветься в оригіналі, – дуже гарний роман насправді. Але ж який нудний, Господи. Здавалося б, немає жодного рядку, від якого ти не отримуєш якесь читацьке задоволення, але водночас загальне оповідання тягнеться і тягнеться. Повільно. Читаючи описи хокею, відчуваєш нестримний рух часу, що пропливає повз тебе, немов пришвидшений – як в екранізації “Машини часу” Герберта Велса, коли мандрівник був немов у прозорій бульбашці, створеній його машинерією, дивився, як зовні минають тисячоліття життя.
Це триває десь до половини книги, потім темп набирає обертів – стрімкіше і стрімкіше. Тож певно це був задум, а не помилка. Фінал – сама швидкість, всі змінюються та діють. Говорять одне одному те, що ніколи не наважувались, але завжди (навіть потайки від самих себе) боялися. Роблять те, чого не робили. Усе приховане ллється і ллється, тільки встигай читати. Це добре.
Оля:
“Ведмеже місто” Фредріка Бакмана – одна з перших книг, які я “прочитала” у форматі аудіо. Незвично, та, як виявилося, і так можна. Дякувати застосунку Абук і Дмитру Бузинському за якісну озвучку.
Автор дійсно не поспішає, пропонує нам краще пізнати персонажів і їхнє місто. Та я довірилася йому і не нудьгувала. Адже це вже не перша книга Бакмана на моєму шляху, і про жодну з попередніх я не пошкодувала.
Перед нами хороший приклад літератури young adult. Те, що він про підлітків і для підлітків – така ж сама правда, як і те, що роман відгукнеться і дорослому читачеві. Скажімо, вікова категорія – від 14 до…до. Без меж.
Олександр:
Є містечко, що зветься Бйорнстад (як, ви вже здогадалися?), хокей та драма. Для кращого розуміння мотивації кожного та кожної в цьому поселенні Фредрік описує нам хокей. Бо хокей для місцевих, як і вугільні шахти для дітей donbasu, – це кисень . Не буде хокею, місто вмре. І є драматична подія, до якої спершу потрібно пробратись крізь сотню сторінок, просякнутих снігом, шайбами, біографіями людей і тих шайб, що їх сформулювали як особистостей або мразот. Для нас, читачів, це дійсно має велике значення: розуміння, що герої та героїні – не картонні, а мають почуття та думки, а логіка вчинків і слів стає виправданою. Але, Боже милостивий, невже для цього потрібно аж сто (чи більше) талановито написаних сторінок, що лише передують самому злочину, навколо якого насправді й побудована історія.
Оля:
Автор починає з кінця. Ми одразу дізнаємося, що хтось приставить рушницю до чиєїсь голови і натисне гачок. Тож, тепер залишається розібратися, як так сталося і чому. Поки автор знайомив зі своїми героями, я думала, ким же могли бути ті двоє. Що варте того, щоб…убити? Тим часом письменник ставив все більше і більше запитань. Про спорт, сім'ю, дорослішання, стосунки, цінності, рівність і упередження – про все. І намагався шукати відповіді. Ми ближче познайомимося з мешканцями Бйорнстада і бачимо, що тут ледь не в кожного своя драма. А потім настав день злочину. Ні, не того, про який автор натякнув на початку. Поки жодних рушниць, просто вечірка, яка не мала б так закінчитися для однієї п'ятнадцятирічної дівчини. І ніби самого зґвалтування замало, пізніше для неї настає наступне коло страждань – “сама винна”, “сама хотіла” або “та кому треба тебе ґвалтувати”. Доходить до такого абсурду, ніби якби її просто не існувало, усе і у всіх було б добре.
Олександр:
Бйорнстад – маленьке герметичне містечко. 15-minute city, але для бідних. Для розваг у мешканців є сніг, ведмеді та хокей. На останню опцію – усі їхні сподівання, мрії та надії. Мовляв, якщо котрась із місцевих команд проб'ється до вищої ліги, то це допоможе містечку отримати увагу та пільги – нову інфраструктуру, робочі місця і так далі. Як ви вже здогадалися, Драматична Подія сталася за участі когось з молодих спортивних здібників і призводить це до чого? Правильно – до того, що ледь не всі стають на бік кривдника, а не його жертви. Бо тут або ниці вчинки, але збереження перспективи світлого майбутнього міста (бо спортивний молодчик залишається без покарання і здобуває бажані перемоги для команди, що призводить до... ну, ви зрозуміли бізнес-стратегію сталого розвитку громади), або ж справедливість і миттєвий невідворотний занепад міста.
Цікаво, чи хокей є raison d'etre міста, чи місто є причиною існування хокею? Власне це питання турбує чимало місцевих. Бйорнстад – місто досягнень минулого, у часовому просторі історії воно немає нічого, крім найменування. “I have nothing but my name” – співає десь старенький Іґґі Поп. Місто мріє про майбутнє.
Це роман про соціум, про те, як він функціонує. Про те, на що здатні люди і чому так стається. Це психологія поведінки людини за умов стресу, що стає його компаньйоном практично з народження. Історії дорослішання, історії самотності, відчаю, боротьби, просто життя. Про вміння робити вибір та нести за це відповідальність.
Роман красивий та сильний. Цікавий, витончений. Іронічний та справжній. Шкода лише, що описів хокейної вакханалії таки замало. До речі, можна під час читання час від часу підставляти замість “хокей” будь-яке інше слово і отримати тимчасове полегшення, наприклад вважати, що герої автора гарячково говорять про любов до філософії або бібліотечної роботи і мріють потрапити не в НХЛ, а в УБА і так далі. Хокей – символ, своєрідна метафора уособлення азарту: особистісного та колективного. Подібне ставлення може бути не тільки до цього виду спорту та й не тільки до спорту.
Оля:
Забагато хокею – це ж майже комплімент. Автору вдалося переконати нас, що хокею забагато у житті цілого міста, як і в житті кожного з персонажів. Забагато хокею – це ж найщиріша правда. Але цей спорт так гармонійно вплетено в канву історії, що він її не обтяжує. Тут насправді не знайти якихось занудних описів правил. Та вистачає ідейних розмов. Автор майстерно пояснить, за що ж цю гру можна так любити. Або ненавидіти.
Олександр:
Кожен персонаж – немов головний, немає другорядних. Є лише головні та Дуже Головні. У кожного є історія, що, як крихітні струмочки, вливаються у велику річку Історію. Рідкісне явище. Є відчуття, що кожен мешканець – справжній, живий, об'ємний. Їм можна співчувати, розуміти їхні відчуття, сміятися чи плакати. Вони можуть викликати емпатію чи роздратування.
Оля:
Фредрік Бакман – майстер харизматичних персонажів. Особливо таких саркастичних і гострих, як “Ведмежа…” Рамона або бабуся, яка “просить їй вибачити” в іншому романі автора. Літніх і сповнених досвіду, але геть не занудних, по-особливому чарівних, як і головний герой роману “Чоловік на ім’я Уве”. Різнобічних дітей і підлітків та їхніх батьків, зокрема в цьому романі. Тривожних людей – та мабуть, в усіх його книжках.
Олександр:
Це не детектив і не трилер. Ми знаємо хто кривдник і хто жертва. Шукати потрібно відповідь на питання “чому?”, а не “хто?”. Чому так сталося? Чи провина тільки тієї людини, що скоїла злочин чи її можна (потрібно) розділити з тими, хто його виховував? Ми, читачі, не слідчі, ми присяжні. Тому тут роман достатньо прямолінійний.
Книга надміру афористична. Не аж так, як у якійсь нью-ейдж історії, на кшталт “Чайки на ім'я Лівінгстон”, однак теж своєрідно. Чимала кількість визначень усього на світі: що таке дружба, дитинство, спорт, відповідальність, мораль, дорослішання. Що значить бути підлітком, самотнім пенсіонером, відповідальною особою. Що таке сім'я, робота, кохання, сум. Усе це написано легко, навіть іронічно подекуди. Просто надто багато. Можливо варто читати книгу на той лад, ніби перегляди серіал: умовно один розділ на день. Деякі історії варто читати без перерв чи пауз, деякі – як цю – імовірно краще читати поступово.
Оля: До речі, серіал за книгою таки є, від HBO. Та ми не дивилися.
Олександр:
У книзі немає відверто слабких місць, але з тим виникає інколи відчуття одноманітності. Утоми. Схоже відчуття з'являється, коли їси щось солодке, шоколад, наприклад: він смачний, але одним лише шоколадом не наїстися. Попри це, усі роздуми Фредеріка достатньо красиві та не поверхневі, тож, певно просто варто не поспішати. Автор ставить багато запитань, але, на жаль, дає й багато відповідей, не лишаючи подекуди місця на власні роздуми читача. Згадується Монтень з його педагогічними настановами. Від солодкого, до речі, подейкують злипаються жопи. Тримаймо помірний темп вживання, еге ж?
По собі роман лишає приємні відчуття, бо ти вбачаєш ритм та загальну гармонію історії. Як музичний виступ без фальшивих нот. Нудота, що виникає на початку, зрештою зникає остаточно. До речі, варто зауважити, що “Ведмеже місто” — трилогія. Це таке собі епічне полотно про місто та його людей. А ще точніше – про вчинки людей та зміни, що сталися з ними через різні непрості обставини.
Оля:
“Ведмеже місто”, “Ми проти вас” і “Переможці” – така от бйорнстадська трилогія. Поки Саша думає, чи читати йому другу частину, я думаю, чи братися до третьої. Наздоганяйте і ви. Хтозна, можливо, зайде.
P.S. Олександр: До речі, а хокей чи гокей? Оля: Або гаківка?)
