На цю книжку дивилася давно. Майже три роки минуло з нашої з нею зустрічі, поки наважилася сісти за прочитання. Спочатку вона лякала, а потім не вистачало часу (або все ж бажання). Але її час настав. Думаю, цілком вчасно для мене. Сподіваюся, і для вас. 

Ця книжка допомагає жити. Саме зараз її можу радити тим, хто намагається усвідомити, що відчувають люди, які вимушені жити в окупації. Або що переживають українські військовополонені чи ті цивільні, ув’язнені росіянами. 

Її варто читати тим, хто виїхав з тимчасово окупованих територій. І тим, хто намагається не зламатися під натиском будь-яких страждань. 

Віктор Франкл «Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі». Так, мене відверто налякала саме друга частинка назви. Здається, що коли ти внутрішньо переміщена особа, то для всієї повноти твого життя не вистачає лише історій про концентраційні табори часів Другої світової війни. «Певно, таки не вистачає», – іронізую сама до себе. І все ж читаю.

Саме ця книжка підклала камінь під мої ноги, щоб почати виборсуватися з психологічного провалля мого нинішнього буття. Було нелегко. 

Перша частина книжки присвячена біографічним моментам Віктора Франкла, психіатра, психотерапевта і філософа. Він описує своє перебування у нацистському концтаборі Освенцим, що біля м. Краків (Польща). Відразу ж він говорить про мету цієї книжки – відповісти на питання, як буденне життя в концтаборі позначається на душевному стані звичайного в’язня. 

Похід до душової міг стати останнім у житті. Бо ж невідомо, що з труб поллється, – вода чи отруйний газ. Постійні думки про їжу змушували говорити про неї повсякчас. Недоїдання, відсутність ліків, антисанітарія, фізичне і моральне знущання, думки про самогубство, холод, рабська робота, паразити, навіть канібалізм – частина з того, із чим щоденно стикалися в’язні й автор зокрема.

У психологічному аспекті в’язні потерпали від емоцій, які намагалися притлумити. Спочатку це безмежна туга за домом і родиною. Далі це відраза; «відраза до потворності, яка оточує навіть у дрібницях». І тут я дозволю собі порівняння із нашими сучасними реаліями. Так, я не в концтаборі. Але саме це поперемінно відчуваю і я. Думаю, і тисячі інших також. 

Опісля Віктор Франкл говорить про суцільну апатію і цілковиту зневагу до людського існування. Перше пояснюється не лише як захисний механізм організму, а й наслідок браку сну, голодом, відсутністю вітамінів. 

Ми повсякчас говоримо про сенс життя. Кожен вбачає його у своєму. Але автор на противагу цьому говорить і про сенс страждання. «Страждання – це невід’ємна частина життя, так само як доля і смерть. Без страждання і смерті життя людини не сповнене сенсом». 

Що найбільше гнітить в’язнів концтабору? «Невідомість, коли йшлося про термін ув’язнення. Мешканці табору не знали про дату свого звільнення». Що найбільше гнітить українців зараз? Ми так само не знаємо, коли закінчиться війна й жах, у якому ми всі живемо. 

Друга частина книжки присвячена основам логотерапії – авторській теорії про сенс людського існування. «Оце прагнення знайти сенс життя є основною мотиваційною силою людини».

Автор говорить, що ніщо у світі не допоможе вижити в найскладніші моменти, як усвідомлення сенсу свого існування.

Як же спробувати знайти той сенс? 1) Займатися справою або творчістю 2) Досліджувати щось або зустрічати когось 3) Обирати власне ставлення до неминучих страждань. Якщо з першим пунктом усе прозоро, то другий і третій варто пояснити. Це про пізнання чогось: добра, істини, краси, пізнання природи, культури і людини в її «унікальності завдяки коханню до неї». 

Знайти сенс у стражданні. Саме коли наші страждання мають сенс, ми готові їх винести.