Коли ми лишень побачили анонс від видавництва «Човен» про вихід у світ «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого», то притьмом опинилися серед тих, кого вивела з ладу назва книжки.

 «Сєверодонецьк»? Як так? Ніби ще одна новомодна версія походження назви міста? «Напевне, щось вуличне», – подумала спершу Юля. «То що, почитаємо?» – докинула Настя.

Як ви вже збагнули, книгу читали вдвох, а заразом спало на думку не лише написати ЛітОглядку, а й покликати авторку Світлану Ославську поспілкуватися в подкасті.

Якщо ви на роздоріжжі й не знаєте, за що спершу взятися – послухати подкаст чи зачепится за цей огляд – то, направду, тут ми вам не радники, живіть із цим.

Далі – простягається огляд-діалог двох бібліотекарок.

Спойлер – огляд наділений 1006 словами, філологічними випарами і жариною щирих емоцій.

 

Настя. Мій простір від народження до 2014 року обмежувався Луганською областю. Ні, навіть не так, клаптиком області. Північчю, зрідка заїздами на південь, за умовну лінію Щастя – Луганськ. Я не пам’ятаю цих міст у їхньому колишньому вигляді. І десь там, у моїй підлітковій пам’яті, живе згадка про Сєверодонецьк. Місто, про яке я не знала і не знаю анічогісінько. У моїй свідомості він з’явився лише після 2014 року. До того він існував лише як щось, де є хороший базар. У певних колах, уже після усіх подій, ми між собою називали його «сєпародонецьк». Але я дуже погано пам’ятаю той з’їзд, після якого він став столицею сепаратизму. Уже після вторгнення росії 2014 року це місто стало обласним центром. І туди доводилося їздити по роботі чи в особистих справах. Обласні заклади медицини, культури переїхали саме сюди.

Юля. Шість років ми в обласній бібліотеці. Усі шість років Сєвєродонецьк був для нас Сіверськодонецьком або Сіверодонецьком. У голові пояснення лише одне – норми українського правопису або, імовірно, назва походить від річки Сіверський Донець. Ми відважно захищали цю теорію у фейсбуці під нашими постами, де самі жителі Сєвєродонецька насипали нам злісних докорів, ніби ми паплюжимо етимологію «кабінетних рішень». Словом, у цій битві переможців не було, адже з українського правопису раптом зникає наша остання зачіпка – і Сіверський Донець, і взагалі сама назва міста. Отак і жили зі своїм «Сіверськодонецьком», якого підтримували лише колеги й деякі письменники, котрі зазирали в нашу бібліотеку на гостину й проїздом відвідували інші куточки Луганщини. Якось Іван Андрусяк спитав, чому Сєвєродонецьк пишуть і вимовляють через неприродне для української мови «Сєвєро». І що тут можна відповісти, якщо вже самі затерли це питання до мозолів.

Настя: Сєверодонецьк існує з 1951 року. Як пише сама авторка, доки ця незграбна, штучна геологічна назва існувала в радянському російськомовному просторі, вона була на своєму місці. Але реалії змінилися. І в україноцентриському середовищі Сєвєр, Сєвєродонецьк, Сєверодонецьк звучить дійсно як фейк. Як щось чуже, ніби скабка під шкірою.

Юля: Якщо у вас тригерить від назви книжки, то подаємо коротеньке роз’яснення, чому саме «Сєверодонецьком». Географічні назви російського походження не перекладаються, а передаються українською мовою за нормами і правилами українського правопису» (Відповідно до Закону України «Про географічні назви» і правил українського правопису, а також «Правил написання українських географічних назв на картах та в інших виданнях». От тому й «Сєверодонецьк». Його топонімічну історію можна дослідити в цьому дуже докладному матеріалі.

Настя: До слова, Сєверодонецьк – не має жодного стосунку до річки Сіверський Донець чи до племені сіверян. Щодо розташування, то місто ніби на маргінесі. Воно розділяє умовний фронтир між Слобожанщиною і Донбасом. Хоча останній термін геть не подобається. Це дивне поєднання етнографічного регіону та геологічного басейну. 

Юля: Так, наразі маємо цінну фіксацію буденності цього раніше промислового радянського міста, що на межі Донбасу і Слобожанщини – «на межі української, російської, радянської та хиткої «місцевої» ідентичності». Таке визначення Сєверодонецьку дає Світлана, а я швиденько поцуплюю його до своєї торбинки, де переосмислюю наші міста, особливо ті, що досі в окупації. Авторка пише репортажі – і це смачнючий формат, де широко розкриваються залаштунки життя Сєверодонецька.

Настя: Для тих, хто не був у місті або був і знав, книжку можна використовувати як путівник. Так, містом не проводять екскурсії. Але цю роль реально приміряти на себе, пересуватися запропонованими маршрутами.

Юля: До речі, читала репортажі з Сєверодонецька з ліхтариком на лобі. Алоха графіку відключень світла! Це іронічно, бо я ледь не напомацки блукаю вуличками самого міста і селами довкола нього, цими історіями про легендарний «Азот» і людей, які буквально приросли до нього, про тамтешніх активістів, патріотів і давно приїжджих людей до «молодого і перспективного» міста, зрештою про сєверодонецькі мозаїки, клумби, дерева, абрикоси і навіть повітря. Мені елементарно бракує досвіду це все усвідомити. Виявляється (а може це й не новина), я, старобільчанка й онука колишньої студенти Північно-Донецького училища, своєї бабуні, яка безмежно любила це місто й оповідала про нього з теплющим серцем, – отож, я геть не знаю Сєверодонецьк. Того, що був.

Настя: Завод «Азот». Навколо нього і зародилося життя міста. Це ціле місто в місті. Цінно, що можна прочитати спогади тих, хто працював на цьому гіганті. І сумно, що тисячі працівників заводу втратили тут здоров’я. Насправді, у мене виник дисонанс. Я ніколи не зрозумію романтику заводів / шахт і важкого виробництва. Для мене ці історії дуже сумні.

Юля: Я дякую авторці, що в жодному своєму репортажі вона не намагається додати фарб до сірих стін або тих, з яких давно злізла допотопна фарба. Я фіксую спостереження й не проходжу повз жодної деталі. А їх справді багато, вони всі дбайливо огорнуті у спогади. Це не романтизовані речі, подекуди – неймовірно трагічні. Усе, що було в молодості щасливих сєверодончан, – там і лишається. Зараз – це руїна, гострий біль і відчайдушна спроба об’єктивно документувати злочини проти наших людей.

Настя: Інколи накривали сльози. Від того, наскільки хибною була думка про «столицю сепаратизму». Тут є ті, хто бачить місто лише в українському ментальному просторі. І велично те, що багато зі згаданих людей знаєш особисто. Але так сталося, що невідомий був їхній бекґраунд. А зараз є шалена гордість, що вони – частина твого свідомого життя. Сєверодонецьк став близьким після 178 сторінок. І хоч повною мірою не вдасться пізнати це місто, але принаймні зрозуміти варто. Особисто у мене воно не буде жити під шкірою, як мій Старобільськ. Але точно стане невидимим татуюванням на шкірі.  

Анастасія Літашова і Юлія Лисюк