Дівчата з ютюб-каналу «Палає» впевнено радили прочитати цю книжку. Серед аргументів – «вона красиво написана», аж так, що блогерка Емма Антонюк плакала від вишуканості й майстерності автора. Тож моя історія про те, як я і мої запальні амбіції опинилися у стилістичній пастці книжки британського письменника Салмана Рушді «Золотий дім».

Заливаю фундамент огляду

Почну з того, що блогерки дійсно мали рацію. Розкішно сконструйований текст із нотками герменевтичного кола, у якому знаходиш незліченну кількість перегуків з іншими творами. То вже самі пошукаєте. А ще це антична трагедія. Ні, не доведеться читати про заколоти у Стародавній Греції чи Римській імперії. Мовитиметься про заможну родину з прогресивного 21 століття, де батько, – Нерон Юліус Ґолден – перевозить своїх трьох «цезарських» синів до Нью-Йорка з країни, назву якої поки що не можна говорити. Серед мотивів такого вчинку старого Нерона – втеча від трагічного минулого і декількох мафіозі, які мали на нього гострий золотий зуб. Історія заворожує та інтригує до певного моменту. Це до того, що зненацька перед очима вистромилося декілька епізодів, які мене люто розпаяли. Але деталі нижче.

Спочатку «Золотий дім» вражав, допоки не з’явилася Василіса

На сторінках роману стелиться заможне життя Нижнього Мангеттена, де багатії в розкішних костюмах із шикарними планами на ранок, обід і вечір снують у своїх величезних маєтках і дбайливо оберігають свої скарби. У Нерона скарб такий – сини Петя, Апу і просто Д, а ще бізнес, відшліфований на його батьківщині у Бомбеї, сучасному Мумбаї. Так, одну із секретних карт розкрито, родина Нерона з Індії.

Перші дві сотні сторінок простелилася ніжнісіньким стилістичним шовком. Якщо колись і тече філологічна слина, то, як варіант, у момент повного занурення у словесну павутинку від Рушді. Швидше за все, ви мимовільно всядетеся на величезну стрибучу кульку й гецатимете від однієї розв’язки до іншої, бо в романі помістилося з сотню мікроісторій буквально про кожне згадане ім’я. Не переживайте, запаморочення не буде. Деінде доведеться повертатися назад, аби згадати певні важливі деталі. Але, обіцяю, воно буде того варте. Принаймні, допоки ви не наштовхнетеся на ім’я Василіса. От тут і з’являються певні сюжетні покручі, які з точки зору української читачки, тобто мене, абсолютно виправдано звуться покручами, бо пану Рушді схотілося зненацька запхнути у свій золотий дім молоду біляву росіянку. Зрозуміло, що максимально привабливу, бо інакше до біса розумний сивочолий Нерон із гострим розумом, стержнем бізнес-магната та античним вишкілом, на неї б не повівся. Так, це сучий сарказм! Бо тут почалося ошаліле бомбління у спантеличеної читачки, себто мене.

Продовжую зневажати героїв

Як же так, пане Салмане? Я ж майже зачарувалася! Ви так старанно ввесь цей час нарощували навколо Нерона кокон всевладдя, зрештою, чоловічу непорушність перед усілякими шушвалками. І тут стиць тобі – Василіса! Хитромудра білявка, яка змушена була тікати (!) від комуністичного режиму на сибірських болотах. Так, дещо зневажливо, і мені навіть не прикро. Вишуканість письма Рушді втрачається у максимально романтизованому баченні російської дівки, яка, підкреслюю, втекла з вєлікой і могучєй. Дала драпу з росії до ворожої, нашпигованої капіталістичними замашками Америки, щоб що? Дихати повітрям демократії? Вести боротьбу за високі цінності й ідеї, відстоювати свободу самовираження? Ага, всралася, та ще й криво*. Василіса спокійненько поглинула в активний пошук «золотого» чоловіка. І таки знайшла, похитавши принадами перед геть скореним Нероном. А старий багатій і не пручався. Подальша примітивізація героїв не дає мені спокою, адже автор надто коронував Нерона на початку роману. Дедалі гидко спостерігати, як чоловік, що донедавна наводив страх чи не на кожного великого цабе, міг розгледіти мікроскопічний натяк на будь-яке ошуканство, цитував грецьких мислителів і ледь не на пам’ять знав легендарні міфологічні твори, абсолютно не відбиває, що його вже пошили в дурні, ще й бантика на маківці причепили. Закоханий і заразом абсолютно розчавлений він смиренно сідає на ціпок у своєму ж золотому домі.

Момент, який зафакапив решту роману

Далі до Неронового стану скочується і сам автор. І які б кручені-перекручені словоформи не добирав Рушді в описі подальшої вакханалії у родині старого бізнесмена, якими б порівняльно-літературознавчими декораціями не обставляв свій роман автор, але на моменті гопака у росіянській забігайлівці мій мозок пройшов заключну стадію поплави. Зі сторінок починає відверто прискати кислота у вигляді козацьких танців, де танцівники-блазні витанцьовують у шапках-вушанках, вимахують шаблями, вигукують «Гей! Гей!», а закадровий голос автора остаточно роздушує це гівно, назвавши таке вбрання «повним козацьким обмундируванням». Це зовсім невеличкий епізод і, здавалося, він міг би легко загубитися у такому гарному письменницькому плетиві. Але я наскочила на величезне сюжетне каменюччя і поплескалася у розчаруванні, тож, дочитала суто з професійного наміру – вичавити із себе цей огляд. Лишень дочекалася, доки стишаться емоції. Загалом, жили ми з цією книжкою майже місяць, засинали і прокидалися разом. Не дуже раділа, коли вона вдиралася в мої сни. Навіть переповідати їх не стану. Чесно, я намагалася бути не упередженою і бодай трохи порядною, коли писала цей текст.

Але розмову про «Золотий дім» готова продовжити. Тож, якщо беретеся за цей роман, знайте, що вас чекають у коментарях.

Примітка

*Всратися, та й криво! – козацька лайка, яку не варто цуратися, а навпаки – принагідно застосовувати.