Зараз нас, як ніколи раніше (і через це дуже гірко), цікавить глибина трагізму столітніх культурних відносин України з росією. Доплести думки до логічного висновку допомогла книжка есеїв Віри Агеєвої «За лаштунками імперії». Там багато чого про наші культурні відносини з імперією. Авторка починає з 1798 року – виходу «Енеїди» Котляревського. А далі – розгортається суцільний агресивно-невідворотний махач між діячами нашими і їхніми.

Тож, відповідаємо на питання і помірковано рефлексуємо.

 

Хто така Віра Агеєва сьогодні?

Українська літературна критикиня, письменниця-модерністка, докторка філологічних наук, професорка Києво-Могилянської академії. Хоче, аби в Україні якомога скоріше з’явилися академічні зібрання творів українських письменників-новаторів. Бо нині таких зібрань аж одне (14 томів Лесі Українки).

Що хотіла довести книжкою пані Агеєва?

Що наш культурний спротив не лише не припинявся, він триває й досі. Головне – набратися бажання розвернути голову назад і помітити дуже багато спільного між тим, що коїлося в Україні приміром у 20-ті роки минулого століття і тим, що діється зараз.

З чого починає авторка?

З доведення тези, що наша культура є набагато вищою за російську. Серед доказів: у 17 столітті силами українських вчених у російській столиці з’явилася перша освітня структура. Серед більшості її професорів – саме випускники Києво-Могилянської академії. Це були так звані шляхетні наміри від наших пращурів – повезти перейняті західноєвропейські традиції до зубожілої на свої культурні цінності імперії. Через це наших земляків тодішні псевдовершителі вважали небажаними іноземцями, навіть єретиками, які набираються сміливості вчити «вчених» і ще й прагнуть свободи самовираження.

Тож, хто до кого приходив за наукою – вони до нас чи навпаки?

Або наші українські популярні викладачі, художники, романісти їхали до непривітного Петербургу, або ж до Київської академії протягом десятків років звозили набундючених семінаристів з Костроми, Сибіру чи Волги, щоб домогтися отого  злиття «єдіного народа». І влучно Леся Українка підсумувала таку історичну іронію у своїх драмі «Оргія»: «Рим ходив у Грецію до школи».

Що там із роздвоєнським психозом Гоголя/Ґоґоля?

Пані Віра Агеєва максимально чітко доводить:  я́к би добре не влився Гоголь у тогочасну петербурзьку тусовку, основа його творчості доволі однозначна, – щирий захват від української барокової культури та прославлення своїх предків-мазепинців. А трагізм в тому, що сам для себе він так і не зміг визначитися, ким є насправді. Навіть попри те, що йому неодноразово дорікали росіяни за надто лайтовий патріотизм і недостатнє звеличення «мови Пушкіна».

Де тепер Шевченко, а де Гоголь?

Науковиця показує різні боку однієї історії. Це для того, щоб уникнути лінійного погляду на тогочасні культурно-суспільні речі, переплетені з політикою. Якось пану Миколі порадили не марнувати талант і писати російською, аніж геть неперспективним «малоросійським нірєчієм». Кидався таким порадами російський критик Віссаріон Бєлінський, який начебто виділявся більш демократичними поглядами. Але не цього разу. Таку ж пораду він дає і Тарасу Шевченку, молодшому на п’ять років від Гоголя. Шевченко, на відміну від свого співвітчизника, досить гідно відповів критику: «…буде з мене, поки живу, і мертвого слова». Зрештою, молода Україна 40х років 19 століття пішла саме за отим «мертвим словом» Шевченка. А Гоголь у дослідженнях старих і сучасних досі залишається з діагнозом «нецілісної національної ідентичности».

Які контраргументи в цій історії від Лесі Українки і Нечуя-Левицького?

Вони нарікають Гоголя зрадником. Леся «шукає свого шляху» і в листах до друзів без зайвої лірики пише, що два сусідніх народи не мають жодних ідентичних інтересів. Попри це вона досі є заручницею ідеологічної війни – більшовики щосили змальовували письменницю «як друга робітників». Нечуй-Левицький так само веде теорію «відрубних національно-культурних типів» і змушений постійно доводити, що українська культура вже давно сформована й самодостатня. На відміну від російської, яка так і не набула національної основи і живе суцільними крадіжками.

Який він – уенерівський здобуток?

Розвиток нації забуяв потужними проукраїнськими ідеями на кілька десятиліть завдяки діячам УНР. Запускалися культурні та академічні інституції, освіта й засоби масової інформації рідною мовою. Стрімко розгорталася мережа українських шкіл. Ба більше, сам нарком Микола Скрипник (який підтримав свого часу розробку демократичного правопису «скрипниківки») посилав у відрядження наших вчителів на Далекий Схід викладати для дітей українських переселенців.

Як сильно горіло в росіян, коли в Харкові оперу ставили українською?

Харківський театр оперети 1920ті років. На гастролі приїжджає відомий російський тенор Леонід Собінов, якого ласкаво прохають вивчити партію українською мовою. Навіть арію Ленського в опері «Євгеній Онєгін» столичний гастролер виконав таки нашою мовою. Це показова історія того, що кількість сміливих ідейників затуляла кількість обурених партійників, котрим тоді було не під силу тягатися з таким потужним струменем національного піднесення. Але трагедія – попереду.

Чому розколотість особистості переслідувала й надалі наших письменників?

Сталася поразка полемістів 20тих років. Переслідування, ув’язнення, розстріли, заслання – для цвіту нації час застиг назавжди. Творчі застої, постійне перебування над прірвою вибору, бо яке б рішення не обиралося – митці все одно падали або через репресії, або через тотальну депресію і самозневагу за колінкування. В інтерв’ю Жадану Віра Агеєва сказала, що не треба дорікати тим, кого не розстріляли й робити стерильну культурну пустелю, відсікаючи всіх зайвих. Це наша історія, яку мусимо передусім вивчити й збагнути модернізацію нашої ідентичності. А ідентичність без гідності збудувати неможна.

Чому через 100 років нам доводиться проходити все наново?

Попереду велика неминуча війна – застерігає Юрій Шевельов. «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати». Письменники впродовж наступних десятиліть є заручниками «червоної просвіти», яка навішує на українців ярлик «етнографічної розваги для тубільців». Адже росіяни чатують і ретельно моніторять щонайменші «буржуазно-націоналістичні» порухи, бо, як казав Винниченко, російська демократія завжди закінчується на українському питанні.