Нас прохають – ми пишемо. 

Уже декілька місяців минуло з того часу, як історик Олександр Набока прийшов до нас із цією книжкою і попросив написати на неї огляд. Відтоді сплила обурливо велика кількість днів, але все ж краще прохання виконати пізніше, аніж зроду-віку.

Якщо вам уже є 24, то сміло можете прочитати вбивчий твір «Червоне, Чорне і знову Червоне» від угрупування сценаристів, письменників і науковців «Піратська Бухта». Як виявилося, сам пан Олександр звідти ж, а його роль, як він поділився в одному із інтерв’ю, – «творче переосмислення історичного контексту» 1920 років під час активізації селянського повстанського руху. Романтика – над тим вже натирали мозолі сценаристи Іван Рапотін та Геннадій Гнатенко.

Почну з найменшого – начиння самої книжки. Це анархо-вестерн із 144сторінковим романом та 61сторінковою п’єсою про пристрасних махновців та більшовиків-перелюбників. Плюсуємо до цього всього невеличкий, але надзвичайно принагідний куприк – додаткові інформаційні матеріали, які змальовують загальний обскурантизм в умовах величезних суспільних потуг зберегти дідизну Вєлікого Октября, розбудувати молоді регіони та підкреслити фізичну неперевершеність давніх людей ЛНР в епоху палеоліту.

«Піратська Бухта» великими літерками відразу прописує – там багато «ультранасильства», «неполіткоректного гумору», присипаних гіркою «кокаїнуму». А отже, до книги, припускаю, треба підготуватися. Хоча в моєму випадку підготовка була нульова, мовляв, я ж знаю пана Олександра, прекрасного історика та лектора. У нього ж у внутрішній кишені неначе завжди із собою лопатка, якою він прокопує перехресні історичні нори, щонайбільше детально оповідає про все, що там відбувається. А слухачі вдячно плескають у долоньки, бо ж їм так докладно розчистили оті засмічені, запилюжені шляхи, які давно обросли чагарниками.

Але те, що зі мною сталося на час прочитання «Червоного, Чорного…», геть не схоже на оту внутрішню інсценізацію розчищення історичних лабіринтів. Відчуття, що я на декілька днів мимохіть стала безіменною героїнею «Мерзенної вісімки» Квентіна Тарантіно, де замість вісьмох бридких покидьків було чотири. І знаєте, отой український «анархо-вестерн» геть спопелив, як на мене, американських мисливців за головами. Хоча б тому, що голови злітали швидше.

Автори зосередилися на Луганщині 1920 років. Пан гротеск свавільно вводить у сюжет анархіста з Києва та фаната Батька Махна Валеона Барона (Митю Коробочку), махновця та колишнього дезертира з Галицького фронту Петра Крука. У команді більшовиків опиняються ідейник із місцевих товариш Пацюк та комуніст-гей матрос Дуб. До цього фаршу додали отця Онуфрія, сільську повію Катьку, темних селян і зовсім трішечки самого Нестора Махна.

На бричці котиться клапоть селянської повстанської армії – то Валеон Барон та Петро Крук. Місія – доставити бричку з цінним майном до прихистку Махна, а найголовніше – привезти цілісіньку чорну оксамитову коробочку. Легка більшовицька піхотна гаубиця сколихнула ці наміри. Дари Махна переходять до червоних, а махновці приховуються у привітній гущаві начебто Слобожанщини. За хронологією це все, що вам на цей час треба знати. Далі будуть вогні, кров, обдовбаність, бджолина помста, свині-канібали, циганське буйство і навіть свекруха, що порятувала свою колишню невістку-розпусницю.

Далі просто перелічую власні рефлексії-потьоки від книги:

  • Селяни у книзі – це найнещасніша групка людей, для яких махновець та червоний – то один біс. Хто скаже красівше та пообіцяє не вбити і перспективу не спухнути з голоду – той і герой. Село постає сукупним персонажем. Хоча «постає» – то голосно сказано. Воно поволі виповзає, нажахано кліпає очима, загрозу відчуває гостро, у слова не вслуховується, вихоплює із контексту те, до чого привчений розум – простіше, легше для мозку. Усе відбувається швидко – інстинкти беруть гору, село швидко помирає, так і не зрозумівши, де опір злу, а де сліпе поклоніння шибениці.
  • У книзі немає добра. Усіх, хто хоч трохи його мав, швидко вбивали. Собака в мене викликав найбільшу жалість. І не тому, що його застрелив махновець. Відданість пса оцінила господарка, причому буквально, порубавши гавкотуна на котлети.
  • Усі наприкінці отримують те, до чого самі йшли. Пов’язка з очей падає. Навіть у тих, у кого її, насправді, не було.

Ми вийдемо з цього туману, правда-правда. Тому не бійтеся читати. Авторам вдячність за художній кокаїнум – подіяло. У мене все.