Молоду ірландську письменницю Саллі Руні називають голосом міленіалів. Це покоління, роки народженнях яких припадає на період із 1981 по 1994 – 2000 роки, тобто вони зустріли нове тисячоліття в юному віці.

2018 року вийшла її книга «Нормальні люди», яка наробила галасу у світі. У нас її переклали українською минулого року і тепер українці на повну гарцюють зі своїми враженнями від цього роману, мовляв, нарешті про міленіалів написали, та ще й так шикарно. Я сама міленіалка і відверто хочу дати ляпаса головним героям, яких нарікають відлунням покоління.

На правду, я не в захваті, сказати б навіть, у певному пригніченні від тієї хвилі читацького екстазу, яка скотилася на «Нормальних людей». Перестріла днями рецензії, де твір називають теперішнім відголоском Селінжерового «Ловця у житі», від чого в оці запульсувало і нервово заворушилися волосинки на маківці. Розбираюся, чому така присвята міленіалам мене трохи нервує.

Хто такі ці міленіали, по-перше? Тут гарну відповідь подає блог Уляни Супрун. Там говорять, що здоров’я міленіалів відрізняється задовільністю, а їхній індекс здоров’я становить 95,1. Ще їм притаманна вразливість до всього лиходійства, що коїться у світі. Глибокі депресії, розлади, що часто виникають після стрічки новин про тероризм, бомбардування, стихійні лиха, економічні кризи. На додачу міленіали не фанатіють від нездорових стосунків задля підтримки соцстатусу, не плюють на зону свого комфорту, багато працюють у позаробочий час, стресують через відчуття втрачених можливостей.

То що не так з міленіалами Саллі Руні? Здалося, що авторка дуже багато уваги приділяє психосоматичному стану своїх героїв. А з тілом і психікою вони не завжди в ладах – наркотики, пияцтво, куріння, втрата ваги, нервози, панічні атаки. Міленіалів я сприймаю вольовими та схильними до аналізу своїх внутрішніх станів, а не емоційного марнотратства й садомазохізму. От саме такими я бачу героїв роману – беззахисними перед своїми бажаннями, викликами світу після закінчення школи, у кублі невизначенності і нескінченного потоку страждань.

Тобто герої далеко не нормальні? Це еталон, який хочуть на себе начепити Маріанна та Коннел. Імператив нормальності у стані поступового морального виснаження. Дівчина – почувається невдахою, у школі вона пасе задніх у намірах бути соціалізованою, удома її продірявлене моральне здоров’я ігнорують. Вона дочка багатих батьків, відмінниця, яка боїться бути собою. Однокласники плетуть про неї чутки, сміються і зневажають. Маріанні начебто все одно, вона звикла до самотності, і нікого не звинувачує. Є в ній ще дещо – накопичувальне бажання бути поневоленою, віддаватися, підкорюватися і хапати специфічну насолоду, після якої лише  кіптява пригнічення. Конелл – зірка школи, симпатичний футболіст. Ще він досить сором’язливий, аж настільки, що приховує свої стосунки з Маріанною. Насправді, вони домовилися мовчати, бо інакше всі почнуть зневажати Коннела, а Маріанну зненавидять ще більше. Вони таємно зустрічалися, таємно сплять то в Конелла вдома, то в Маріанни, таємно відкриваються одне одному і стають найближчими людьми. Після школи ці двоє їдуть вчитися до іншого міста. Маріанна обирає політологію, а Коннела переконує вступити на його омріяний філологічний. Але на цьому етапі вони розлучаються, бо… Коннел посоромився запросити Маріанну на шкільний випускний. В універі Маріанна стає іншою – розкутою і начебто впевненішою. У неї багато друзів, має хлопця, вона така ж багата і розумна. Зустрічається знову з Коннелом, знову сходиться з ним, починається нове коло хворобливого кохання з постійними почуттями провини, наркотичною залежністю від присутності одне одного. У ліжку Коннел  відверто боїться бажань Маріанни. Він не хоче робити боляче своїй дівчини, взагалі, не хоче, щоб їй цього хотілося. Йому це здається ненормальним, бінґо! А я, друзі, не хочу це писати, і навіть порівнювати «Ненормальних людей» з «Ловцем у житі».

У чому найбільша проблема – героїв і моя як читачки? Усі люди вразливі через купу різних чинників. Страждають від невизначеності, страху обрати те, що нарікатиме на депресію і внутрішнє з’їдання. Думаю, це «фішка» кожного покоління, звісно, з урахуванням певних історичних реалій. Але герої «Нормальних людей» дратують мене елементарним ігнором відкритого світу з можливостями. Обоє вчаться безкоштовно, у Коннела перспектива стати письменником, його всі вголос вважають талановитим хлопцем. Маріанна теж талановита, але абсолютна не впевнена у собі, знає, що Коннел кохає її до нестями, готовий жертвувати власним майбутнім, хоч і зі страхом. Дівчина задовольняє свій депресивний шал, зустрічається з іншими хлопцями, тягне із собою Коннела у моральну прірву, а той мляво чинить опір, бо жаліє Маріанну, хоче бути добрим, допоки не звертається до психолога. І як же вони боряться зі своїми демонами? Замість того, щоб вигнати їх до дідька і квапливо припинити мучати себе і свого партнера/партнерку, Маріанна і Коннел з ними вживаються, намагаються ладнати. На обкладинці одного з видань «Нормальних людей» цих двох зображують як оселедців: вони щільно прилипли до одне одного і консервній бляшанці. І найпоказовіше – бляшанка наполовину відкрита, і цього досить, щоб нарешті з неї викарабкатися. Замість цього парочка досі там стовбиче в палких обіймах і поцілунках.

Моя проблема: не розуміння, чому цих людей – інтелектуалів на перший погляд, егоїстичних, хтивих, регресованих у намірах знайти себе і бути корисним комусь – ототожнюють із поколінням, яке називає себе самосвідомим. Міленіали кладуть на лопатки Маріанну, Коннела і їхніх друзів хоча б своїм прагненням бути корисними і займатися тим, що матиме сенс, а не вчити політологію, голосно обговорювати з друзями геополітику різних частин світу задля того, щоб кожного разу зариватися у садо-мазо, егоїзм і бажання, щоб хтось узяв за когось відповідальність.

Про стиль письменниці. Її цікавлять лише герої. Дуже багато деталей – що вони їдять, що п'ють, у чому прийшли на вечірку, що стягували із себе перед сексом, яке почуваються у ванні після душу, скільки разів відкушують круасан, наскільки брудний одяг. Стабільна динаміка. Написана книга досить цікаво, чого варті самі діалоги. Це фрази, які не захищені лапками і не позначені тире. Вони просто живуть собі у тексті, як звичайні речення, яким дуже зручно і легко. І, що най-най, їх так само легко споживати. Це дійсно віртуозне плетиво у прозі, тому за це плюсик.

Цю історію можна подивитися, а не читати? Так, є серіал, який також став топовою драмою. Щось таке.

Висновки: чому «Ловець у житі» – це книга всіх часів і, відповідно, поколінь? Безперечно, це виразні проблеми хлопчини Голдена, якому співпереживаєш, бо тенденція відсутності елементарної людяності у стосунках між людьми, не нова і для міленіалів. Це історія однієї людини, яка поволі будує план морального і фізичного рятунку не для наступного покоління, а просто інших людей, що так само ростуть, розвиваються і можуть опинитися над тією ж прірвою, що й бідолаха Голден. І це геть не історія про пару, яка сфокусувала ввесь світ на своїх внутрішніх проблемах, взявши за звичку, не вирішувати їх, а заганяти себе в глухий кут, попри очевидні можливості бути щасливими.