Ми любимо книги, від яких виступають сироти, стискається у боці і пітніють долоні. Щоб аж дуже так. Ні, це не мазохізм. Це жага до правди і чесності перед читачем.
Чи знайшли ми щирість? Киваємо ствердно.
Повість Андрія Бондарчука «Уклін ангелу» про дійсні події, які відбувалися в Україні в 30-х і 40-х роках минулого століття. Це книга більше, ніж про голод. Вона про те, що живе всередині нас, щось лихе, а часом полохливе, як мале кошеня.
Чому нам випала така доля? Чому працьовитий український народ залишився без шкоринки хліба? Риторичні питання, так. Відповідь ми ніколи не дізнаємося.
«По всьому видно, що жили тут справжні дбайливці. Гожо, надійно були змайстровані всі надворні споруди, не на один десяток літ…»
Книга про страждання багатьох українських сімей, у яких батьки не витримували страждання своїх дітей. Їсти – страшне слово. Бо тоді навіть останні зернини стають смачною бовтанкою. А тоді морально розчавлені батьки клали своїх дітей спати. Піч, розтоплена дровами, позбавляла їх страждань. Бо батьки завбачливо підкидали туди сирих дров і перекривали димохід.
А ще зустрінете тут дітей-сиріт, чиїх батьків вбивали або заарештовували як ворогів совєтів. Куди подітися дітворі? Може, до сусідів-людожерів чи замерзнути від холоду. Або ж сидіти до світанку у чорному склепі. І хутко вийти, поки всі сплять, щоб набрати води та хмизу. А тоді бігти додому топити пічку і гріти менших братів і сестер.
Але тисячам голодних пощастило вижити. Солдати УПА – ті, до кого йшли люди у пошуку прихистку та їжі.
Десь на сторінках ховається ще багацько доль українців, історії про керівництво більшовицької партії, батьківську турботу, щоб її, товариша Сталіна.
Пустка всередині. Та й нехай. Нас гріє правда.
Олена Кузнецова