Нехай йому грець! Війна – найпаскудніша річ у житті людини, родини і нації. І світу теж. Ганебна штука, яка ламає моральний хребет, що аж очі вилазять від болю. Найбільша катастрофа, яка сталася із нами – Друга світова війна. Узагальнено 60 країн учасниць, 50 мільйонів жертв. Саме про цю сторінку історії роман Галини Горицької «Церква Святого Джеймса Бонда та інші вороги».
Головний герой Леонід – моряк, капітан-лейтенант морського флоту. Професія змінила його життя кардинально. Із початком Другої світової війни він пішов захищати Батьківщину. Звідти Леонід повернувся 1946 року вже одноногим моряком. У його голові досі залишилася величезна кількість спогадів, серед яких і пророче звернення Сталіна до народу.
«Не полишати ворогу жодного паровоза, жодного вагона. Не полишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального!»
«Пожертвувати всім, якщо доведеться, аби народи СРСР залишались вільними і не впали під натиском ворога».
Леонід повертається додому. Але його житло – квартира – належить іншій родині. Усе, що йому залишається, жити разом із сусідкою Лідією, яка і так ділить власну квартиру з трьома іншими родинами.
Літня жіночка, за походженням єврейка. Після війни залишилася без родини, дивом вижила. Леонід у ступорі. Історія Лідії цілить у саме серце. Невже може бути такий абсурд?
«У той день киян на вулицях зовсім не було. Ніби якась суцільна змова, і всі, окрім нас, розуміють, куди жидів ведуть… Правда, я відчувала, що трапиться щось невідворотне, і що німці спеціально поширюють чутки про ті шланги, аби виправдатись потім. Себто, зробили так, аби українські поліцаї ні про що не здогадувались, зганяючи нас у Бабин Яр. Хтозна, чи у цих націоналюг – прихвостнів нацистських, був жаль хоч до когось, окрім селян у вишиванках…»
Леонід розуміє, на фронті війна відчувається інакше. То бій за територію, а не за людей. Про це говорить і друг дитинства Міха, якого Леонід випадково зустрічає на вулиці міста. Колись однакові погляди і мрії перетворилися на наріжний камінь непорозумінь. Міха не воював. Він намагався вижити у воєнному Києві. Саме вижити, бо всіх, хто міг працювати, виганяли на примусову роботу до Німеччини.
«Тоді німці почали регулярно робити облави. Просто на вулицях, себто в людних місцях, найчастіше на базарах, де ми з пацанвою, промишляли. Під’їжджали вантажівки, перекривали відступ, і фріци починали прочісувати натовп на предмет придатних до роботи людей».
Післявоєнне життя дає по голові Леоніду. Раніше слова Сталіна звучали як істина. Зараз зовсім по-іншому.
«Він знав, звісно, знав про Ватутінський наступ. Чи було це виправдано?»
Чи все було так насправді, як здавалося під час війни? Чи було правдою те, що говорили головнокомандувачі? Адже «його правда» про війну відрізнялася від тієї, що була у звичайних жителів. Леонід напружено зіставляє факти. Сумніви – єдине, що йому залишилося. Алкоголь – те, що їх підживлює і стишує одночасно.
Олена Смитаніна