Зрозуміти український Схід з Олександром Михедом

Oлeкcaндp Миxeд – видатний письменник сучасності, куpaтop миcтeцькиx пpoєктiв. Aвтop сімох  книг, серед яких − « „Я змішаю твою кров із вугіллям“. Зрозуміти український Схід». Його книги «Acтpa» тa «Пoнтиїзм» увiйшли дo cпиcкiв пpeмiї «Книгa poку BBC», a мультимедійний проєкт «Амнезія project: відкрита платформа», увійшов до сімки найкращих у світі (за версією фестивалю «SOUNDOUT! New Ways of Presenting Literature», Берлін, 2014 рік).  Артдиректор видавництва ArtHuss. Детальніше про письменника та його різнобічну діяльність можна прочитати тут.

Нам пощастило поспілкуватися з паном Олександром і дізнатися відповіді на декілька питань. 
Та спочатку дещо про книгу, яка й стала ключовою темою нашого обговорення. 

Страх та об’єктивність 

Я спершу боялася читати книгу. Зрозуміти Український Схід – певно означає зрозуміти і мене разом із близькими мені людьми? Цікаво, яке сприйняття у самого автора. Готувалася до двох варіантів висновків: до найкращого або до найгіршого. 
Пам’ятаю, як у шкільному холі у шафі під склом, ніби на вітрині, лежали зразки корисних копалин, камінці різної форми та кольору. Мені шість, я чекаю, доки закінчиться урок у старшого брата, щоб піти додому разом. Ту виставку чомусь нагадала мені обкладинка книги Олександра Михеда. Збоку – просто каміння. Але це результат невимовних зусиль, чиясь гордість, та й взагалі, – біль і втома. Чому Схід частіше асоціюється з чорно-блискучим вугіллям? Назва голосна та болюча – «Я змішаю твою кров із вугіллям» − викликає асоціації із жорстокістю. Але чия та жорстокість? Я боялася, що автор звернеться до безлічі стереотипів, назве шахтарів нещадними, неосвіченими, відірваними від світу людьми. У мене були шахтарі в родині. Як-от, тато. До речі, завдяки йому вдома, де я виросла, і зібралася своя бібліотека. Він завжди обожнював читати книжки сам і позитивно розділяв мої погляди на це. Смаки в нас різні, але не це важливо. 
Що мені стало зрозуміло одразу – не варто непокоїтися про суб’єктивність автора. Він зібрав думки інших. Цитував, часто без коментарів. Право робити висновки залишається у кожного. Так багато людей… Незалежно від спільних професій, місця народження та особистих вподобань, − усі різні. 

Не про війну 

Книга «Я змішаю твою кров із вугіллям» – це мозаїка поглядів та епох. Тут ми постійно перемикаємося з одного історичного періоду на інший, з країни – на інші країни. І навпаки. Переключення відбувається легко та гармонійно. Мене швидко затягнуло у вир чужих спогадів, фактів, яких не знала, або про які не замислювалася. 
Це все про історію, про особливості міст, про ментальність, самоідентичність кожного. Про міфи, які для когось залишаються дійсністю. Про дзеркало суджень. 
Як занесло бельгійців та англійців на Схід України? Що вони будували та який їхній непорушний внесок у нашу сучасність? Історії про Юзівку-Сталіно-Донецьк теж є серед цих сторінок.
Оповідь про шахтаря Олексія Нікітіна та репортерів, серед яких Девід Саттер, автор виразно вплітає  в документальний сюжет. І страшну погрозу «Я змішаю твою кров із вугіллям» проголосив представник радянської  влади саме на адресу бунтівника Нікітіна за прагнення розкрити всім причини трагедії на виробництві. Правда була не для всіх. Керівництво шахти, де працював Нікітін, осліплене жагою до наживи, нехтувало безпекою своїх працівників, що призвело до аварії та гибелі людей. А Олексія, який попереджав про такий розвиток подій звинуватили в якомусь «зуроченні», а потім − у наклепі. І завершили свою «люб’язність» тим, що відправили сумлінного громадянина до психіатричної лікарні. 
І не лише радянська влада безвідповідально ставилася до безпеки шахтарів. «Найбільша в Європі за всю історію вуглевидобування аварія трапилася на шахті Кур’єр на півночі Франції в березні 1906-го». Тоді загинуло 1099 людей.

Протиріччя

Мені вже давно не шість. Але іноді здається, що я стою біля великої, намальованої на підлозі шестірки, а хтось –  з іншого боку бачить дев’ятку. І що мені робити, якщо близькі мені люди стоять по обидва боки цієї дивної цифри? І так, я люблю цих людей. 

Сам автор говорить: «Ніде до Сходу і ніде після Сходу мені не траплялися такі радикально різні спогади про одну і ту саму подію…».

Відкрите питання пошуку порозуміння. Воно актуальне завжди. Наприклад, у 1950-х роках «в одному дворі жили махновці, петлюрівці, та ще й червоноармійці. І всі вони жили разом. Сперечалися, грали в доміно».

Навчити себе не шукати винних серед оточення. Звикнути до думки про те, що вже сталося, і що з цим робити тепер, або завтра, колись. «Жах відключає раціональність, трансформує нормальність». Усвідомлення захлинає пізніше. 

Є думка про відповідальність держави за те, «щоб люди мали можливість залишатися людьми». Таку тезу аргументовано розкриває письменник Володимир Рафеенко, один із відомих гостей, кого Олександр Михед запросив висловитися для книги. Наше з вами право – наскільки однозначно погоджуватися. Та дуже сподіваюся на розуміння: «Те, що трапилося на Сході, − могло трапитися будь-де. І йдеться не про окупацію. А про те, як легко можна маніпулювати людьми, які прагнуть простих відповідей».

Ідентифікація 

Чи можна ідентифікувати  людину за її місцем народження? Звідки беруться всі тези про те, якою має бути людина зі Сходу, із Заходу, Півночі або Півдня? Хто вигадує подібні критерії? Я народилася тут, у Луганській області, маю різнобарвне коріння: польське, українське, російське. Яке все це має значення? Більшість людей – скажуть те ж саме, або навіть більше. Анонімні оповідачі зі сторінок підтвердять, що так званої «донбаської ідентичності» не існує. Та й саме поняття «Донбас» краще не використовувати. Адже тоді ми припускаємося такої ж великої помилки, як і радянська влада – «міряємо світ культури світом промисловості та грошей». А сам Донбаський вугільний басейн, насправді, не збігається з тими територіями, які всі звикли називати Донбасом.

На рахунку автора безліч опитаних, чимало пройдених кілометрів, купи досліджених архівів. Чи достатньо цього, щоб «зрозуміти Схід»? Не знаю. Чи достатньо було б стільки роботи, щоб зрозуміти будь-який інший регіон? Не знаю. Схід понівечено, покроєно… Скільки ще тих, кому було що сказати, але немає змоги. Не менше людей, які насправді потребують почути голоси, зафіксовані автором. Голоси не лише анонімні, а й публічні. Серед них – Сергій Жадан, Алевтіна Кахідзе, Володимир Рафєєнко, Олена Стяжкіна, Ігор Козловський, Роман Мініну. 

Якщо ідентичність складається з предметів гордості, як зауважив Роман Мінін, то це ще раз підтверджує, що ідентичність кожного – особисте поняття. І навіть якщо є безліч людей, які пишаються своєю металургійною або шахтарською справою, поряд з ними живе багато таких, які й уявлення не мають про специфіку ні першого, ні другого. У кожного гордість своя.

Вдячність

Я цитувала вголос майже кожну сторінку. Дякую тому, хто слухав мене щовечора. 

І найперше −  дякую, що мені було, кого цитувати. 

Книги у фонді в нас наразі немає, та, думаю, я залишу її тут, щойно вона повернеться з рук кола друзів, які теж не залишилися байдужими. Візьміть, цитуйте…

І ще одне, Олександр Михед не ставить крапку. Пропонує продовжувати дослідження Сходу, і полишає ключі для цього.

Співзвучний із пропозицією автора прикінцевий шматочок діалогу з Костянтинівки: 

  • Це остання станція. Далі потяги вже не йдуть.
  • Ні, це перша станція. Саме звідси потяги і вирушають.

Шляхами авторського дослідження

    − Пане Олександре, якою була Ваша першочергова мета, коли ви розпочали досліджувати український Схід? Як виникла така ідея? Чому обрали саме ті міста, про які розповідаєте? За якими критеріями планували маршрут подорожі? Як довго тривало Ваше дослідження?

− Усе почалося в грудні 2016 року з проєкту «Метамісто: Схід», який організовувала ГО «Гараж Генг». Це була міждисциплінарна ініціатива – урбаністи, архітектори, дослідники культури, менеджери, активісти. Кожен займався своїм. Моя частина – про пошук історій, знайомих кожному містянину. І ці історії мали бути втілені в мистецьких роботах.
Проєкт тривав цілий 2017 рік із завершальною виставкою в Києві на початку 2018 року. 

Результати цього дослідження можна знайти ось тут.
Моє ж дослідження тривало ще два роки, тому що з кожним місяцем і поворотом дедалі більше з’являлося нових історій, фактів і джерел, які необхідно було опрацювати. 

    − З якими труднощами стикалися? Чи було якесь непорозуміння з боку місцевого населення?

  – Здебільшого відчувалася велика підтримка. І користуючись нагодою хочу подякувати колективам Бахмутського краєзнавчого музею та Покровського історичного музею, а також команді Druzi у Костянтинівці. Головні труднощі в роботі над такими книжками – знайти необхідні джерела, привезти з-за кордону потрібні книжки. Це все час і кошти. 

   – Яка історія із зібраних запам’яталася Вам найбільше?

 – Їх чимало. Але найважливішою для мене є історія лікаря Хайлова. Її можна прочитати ось тут: http://www.chytomo.com/vyzhyty-j-dopomohty-vyzhyty-inshomu-iak-likar-z-donechchyny-riatuvav-liudej-v-okupatsii/
У книжці на противагу до неї – як героїчного прикладу – представлена історія-антитеза. Чоловіка, який у тому самому місті у той самий час нацистської окупації не рятував, а забирав життя.

 –   Можливо, були історії, які не потрапили до книги з певних причин?

–   Таких теж є багато. Тому що одним із завдань було зробити книжку, яка б легко читалася і не була безкінечною.

–    Маєте «білі плями» у дослідженні? Чого, на Вашу думку, могло не вистачити? 

–    Є розділи, які при фінальному редагуванні довелося прибрати, тому що вони могли змістити фокус й оптику читача від головного. Можливо, ці частини виростуть згодом у щось інше.

–  Ви відповіли особисто для себе на питання, які ставили на початку? Як вважаєте, Ви «зрозуміли Схід»?

−  Схід неможливо осягнути повністю. Як і Північ, як і Захід, і Центр. Як і будь-який український регіон – Сіверщина, Слобожанщина, Донеччина чи Луганщина. Головне – це усвідомлювати, що це величезне багатоманіття голосів, досвідів, приватних історій, які формують строкату дійсність. Це безкінечна і хвилююча мандрівка.

–    Чи не було у Вас думки продовжити дослідження і написати про інші регіони країни, представивши своєрідну серію про Україну? 

–   Такої думки наразі немає. У видавництві Темпора є цікава серія репортажів про 90-ті роки в різних містах України. Рекомендую ознайомитися. А також із книжкою Олесі Яремчук «Наші інші» (видавництво «Човен») – вона може здивувати багатьох читачів своєю розповіддю про багатоманіття сучасної України.


–    Наразі маєте відгуки читачів у соціальних мережах. Переважають позитивні чи негативні? Якого фідбеку Ви більше очікували?

–  Я вдячний усім читачам, які діляться своїми відгуками і це величезна довіра чути їхні історії у відповідь на цю книжку. Дякую вам!
 

Дякуємо Вам! Нових звершень і творчих здобутків! 

З автором говорила Оля Букреєва