Про рекламу та її наслідки

Я трохи втомилася від нав’язливої реклами про цю книгу. А від реклами книжок втомитися зовсім не легко, як на мене. «Атлант розправив плечі» Айн Ренд – книга, про яку говорили всі. Соціальні мережі просто кипіли від дописів про неї. І досі, здається, киплять. Багато хто продовжує говорити, але читати не наважуються. Бо, по-перше, об’єм, так, чималий, і чи варто витрачати стільки часу. По-друге, вона ж «про економіку», кажуть. Мабуть, нудна. Але чому ж читачі всього світу наробили стільки галасу? І позитивного, і негативного. Саме це мені і хотілося з’ясувати. Реклама перемогла мене, а я тепер, зі свого боку, хочу розказати, чому все ж слід читати «Атланта...».

Тритомне видання важкувате, звісно. Фізично важкувате, спробуйте потримати таке «подарункове» видання, під час читання, перепрошую. Насправді, відчуваю певну відповідальність, що саме слід сказати про цю книгу на цьому етапі. У мене позаду половина сюжету: перший том «Несуперечність» та половина другого – «Або-або». Не вважайте за поспіх, бо хочу почати говорити про цю історію вже зараз. Більш глобальні висновки зробимо трохи пізніше, після того, як проковтну та усвідомлю том третій: «А є А». Тоді ж дізнаюся також, наскільки кардинально зміняться мої погляди.

Почну з того, що таємниці економічних теорій, глибоко закладені між сторінок, все ж більшою мірою можуть залишитися таємницями. Мене більше цікавили характери персонажів та безліч соціальних питань, яких торкається авторка. Досить дивне враження часом складається, коли бачиш чимало схожих відгуків, які містять слова, на кшталт «ода капіталізму», «підручник з економіки»… Правда? Таке враження, ніби навіть відверті сцени романтичної лінії вважаються економікою.

Разом з тим, я зовсім не хочу якось принизити інтелектуальну складову роману. Бо це, без перебільшень, його основа. Розум, на думку авторки, завжди був найвищою цінністю, найкращою чеснотою людини. Цей твір, над яким Айн Ренд працювала 12 років, не може бути легеньким романом для відпочинку на один вечір. Це глибока інтелектуальна проза про людей, які здатні змінювати світ і вести за собою. Та не варто порівнювати роман із підручниками і відлякувати нерішучих читачів.

Сили характеру та міфи

Книга написана ще 1957 року, при цьому за сюжетом жодних меж часу не накреслено. Історія ніби позачасова, а тому актуальна і тоді, і сьогодні.

Думаю, на період п’ятдесятих-шістдесятих образ сильної жінки, головної героїні на ім’я Дагні Таггарт, був навіть більш несподіваним та яскравим для читачів, ніж сьогодні. Дагні – приваблива, вольова і дійсно розумна жінка, «залізна», як і її залізниця, точніше, залізнична компанія, якою вона керує разом із рідним братом, Джеймсом. Хоча спільних поглядів у них не було ніколи. «Таггарт Трансконтинентал» – сімейна організація, заснована не без титанічних зусиль пращуром Дагні та Джеймса, Натом Таггартом. Конфлікти, теорії, стратегії дозволяють пізнати обличчя кожного з них. Але до чого тут легендарна Атлантида? Це питання не полишало мене досить довго. Майже як славнозвісне: «А хто такий Джон Ґолд?». З цього питання все почалося. Кожен говорить про нього, але ніхто не може дати відповіді. Водночас, у когось воно викликає страх, а у декого – натхнення та полегшення. Не так скоро дізнаємося про перші натяки на його особистість. Подейкують про дивака-багатія, який навмисне потопив свій корабель у водах Атлантичного океану, бо знайшов там дещо цікавіше за власне життя. Це міф, а атланти – це швидше «атланти бізнесу», подумала я. Правда чи ні – подивимось.

 

Люди, і ким вони є

А тим часом Дагні рятує залізничну лінію, яка давно потребує ремонту. Як вияв соціального протесту, лінія отримує назву на честь Джона Ґолда. Наперекір усім і кожному, Дагні вирішує використати новий сплав металу, який винайшов Хенк Ріардер. Бо цей сплав більш легкий, простіший в обробленні, навіть дешевший, але при цьому – значно якісніший. Це здається таким неймовірним, що ніхто не вірить. Ніхто, окрім неї.

Вона – та, хто любить поїзди з самого дитинства, хто не боїться роботи років з 16-ти, та, хто звикла боротися за своє з розумом та наполегливістю. І як тільки стільки сили характеру вмістилося в тендітному тілі красуні Дагні… І хоч кожен дивується цьому факту, ніхто не може повірити, що в серці залізної королеви є або колись було місце для когось або чогось, окрім бізнесу. Але вона та, хто із захопленням та тінню спогадів слухає музику Річарда Халлея по дорозі в економ-класі власного потягу, ховаючись у натовпі.

Хенк – мрійник-ідеаліст, який давно прагнув створити щось нове, своє. А для близьких він – лише егоїст, який буквально викарбовує всюди своє ім’я. Перша річ, яку зробив чоловік з нового сплаву, над яким працював багато років, – був браслет для дружини. Але грубий браслет, на думку жінки, – не рівня цінним ювелірним прикрасам, які «мають» дарувати чоловіки.. Він, на її думку, просто егоїстично хоче, щоб вона цінувала його досягнення.

Джеймс Таггарт. Недалекоглядний – перше, що спало на думку, коли хотіла схарактеризувати його. Нещирий, боязкий?.. Забагато негативу. Добрий, але ні, він хотів, щоб його вважали добрим. Чи хіба це одне й те саме? Наперекір суспільству одружився на скромній дівчині без статків та гучного імені. Але навіщо так показово демонструвати це? Шкода, що їхні стосунки почалися з брехні. А йому так хотілося вийти з тіні своєї розумниці сестри, бо ж він… А хто ж він?

І хто ж нарешті такий Джон Ґолд?

Франциско. О, яке вдале ім’я для такого самовпевненого і розбещеного плейбоя. Та часто в них із Дагні значно більше спільного, ніж може здатися. Як мінімум, спільне минуле, спільна злітна смуга двох літаків з різною траєкторією польоту. Це та частина історії, коли Дагні дізналася про любов, але відтак втратила довіру до людей та чутливість до багатьох негараздів.

Можемо продовжити називати імена. Наприклад, Ліліан – дружина Хенка, для якої показова обкладинка на сцені світських зустрічей важливіша за зміст сімейного життя. І так, вона говорить, не на публіці звісно, про постійну роботу чоловіка, ніби він зникає у кабаку. Або Черілл – наївна, простодушна, новоспечена місіс Таггарт. Думаю, вона ще покаже себе.

 Говорити про кожного доведеться довго... Але я не буду.

Милосердя та гроші

Питання відкрите: чому цю книгу ставлять на такий високий п’єдестал? Для когось – це невичерпне джерело виховання моральних цінностей, для декого – джерело їх деформації. Погляди полярно протилежні.

Наприклад, що для вас є милосердя? Це прагнення допомогти тому, хто цього заслуговує чи тому, хто не вартий того? Як вам варіант, за яким порятунок того, хто цього заслуговує – це не милосердя, а очевидність. Милосердя – це прагнення витягти з багна того, кому там навіть подобається. Або спростування типової думки про те, що гроші – це зло? Тож що це: засіб чи ціль? До речі, саме тут письменниця вустами одного зі своїх персонажів зробила комплімент американцям, назвавши їх тими, хто започаткував вираз «робити гроші». Начебто саме вони першими постановили, що капітал можна заробити, а не успадкувати, завоювати або вкрасти (що майже одне й те саме). Несподіваний монолог від Франциско д’Анконія приголомшує пихату публіку на весільній вечірці. І як швидко ці розніжені нарциси розбіглися в різні боки в пошуках виходу, мов перелякані мишенята, щойно їм натякнули, що компанія, в яку вони інвестували чимало коштів, вже зранку зазнає краху. І це лише за примхою того самого Франциско, її власника. Якби вони це знали…Нічого вони б все-одно не змінили. А ненависть до Франциско – це для нього майже комплімент.

Все ще попереду

Скільки питань ще перед нами. Залишаю Дагні у пошуках винахідника загадкового супер-двигуна. Вона вплуталася у нові стосунки і є багато сумнівів: бути їм чи ні. А я навіть не вирішила, чи можу її в цьому підтримати. До речі, бачила, що безліч романтиків ґуґлили питання, з ким залишиться Дагні. Що буде далі з усіма цими людьми та бізнесом? І хто ж такий нарешті Джон Ґолд? Знайдемо відповіді на ці та інші питання, подолавши другу порцію сюжету. Ви зі мною?