Мінливий маятник часу

Календар встигнув відкинути багатенько дат, перш ніж я знову занурилася в Атлантиду Айн Ренд. Зрадила роману Ренд із декількома добрими книжками, а вже потім повернутися до пошуків Джона Ґолта. Якось подумала, що принципово змушую себе дочитати до крапки. Чи варто було? Раніше я написала про першу частину трилогії, зачепивши другу. Це було ось тут. Зараз же, коли третя частина теж позаду, певно варто щось сказати. Про що ця історія насправді?

Намагаюся поєднати частинки пазлу і розумію, що не всі вони твердо тримаються на своєму місці. Стараюся виправдати об’єм тексту і суб’єктивно відчуваю, що там багатенько зайвих сторінок, без яких історія нічого б не втратила. Сприйняття мінливого настрою сюжету декілька разів коливалося від думки «Те, що треба!» до − «Господи, навіщо я це читаю?». Це ніби гра з пошуку перлин під товщею води. У романі багато цінних думок, цікавих діалогів та сюжетних перепитій. Але часто все це губиться в масі інших деталей. І до чого нас привели у фіналі? На самий початок.

 «Хто такий?..»

Джон Ґолт – не безтілесна частина метафори. Протягом багатьох і багатьох років був зовсім поряд, у ролі маленького ґвинтика «Таггарт Трансконтинентал». Ніби привид, він непомітно спостерігав за всім і всіма, будуючи свій план. «Руйнівник», як назвала його Дагні, мав власну філософію. Знаменитий монолог Джона Ґолта майже наприкінці історії напевне і викликав найбільше сперечань серед багатьох поколінь. Франциско д’Анконія став одним із перших прибічників містера Ґолта. Таких було не мало. Видатні люди (винахідці, митці, стратеги), які почувалися недооціненими, використаними, стали на бік «руйнівника». Кожного з них лідер поступово переконував своєю ідеєю і забирав до своєрідної Атлантиди. Таким місцем стала ізольована долина серед гір, не доступна для більшості очей. Долина, у якій бунтівники Ґолта будували своє особисте утопічне суспільство.

Громи все!   

Щастя вдалині від усіх – не те, чого прагнули прибічники Ґолта. Вони хотіли змінити всю країну. За принципом: ми заберемо у вас усіх тих, на чий розум ви завжди покладалися, чиїми винаходами користувалися, − давайте, спробуйте впоратися самі, навчіться думати. Навчіться приймати рішення самостійно і відповідально. Але при цьому ми зламаємо все – підірвемо підприємства, шахти, потопимо декілька кораблів із необхідною вам сировиною, − і робіть, що хочете. Потім, коли все провалиться в глибоку-глибоку кризу, ми прийдемо і будуватимемо все спочатку. Так, наприклад, Франциско зруйнував увесь скелет своєї компанії, щоб нічого не дісталося їм (владі). Нехай вони (влада) особисто дізнаються, якими зусиллями дісталося це все. А от коли не впораються, повернеться він з усією інтелектуальною елітою і покаже, як треба.

«− Шлях – вільний, − мовив Джон Ґолт. – Ми повертаємося у світ».

 

Залізобетонна основа

Визнаю, що без схвалення Капіталізму в сюжеті не обійшлося. Адже прибічники Джона Ґолта боролися проти націоналізації підприємств. Вони були переконані, що інтелектуальні лідери, які рухають прогрес, мають бути незалежними. Якщо вже говорити метафорами, згідно задуму письменниці, атлант – він же успішний підприємець – не терпітиме на своїх плечах суспільство, яке не поважає його і тисне, начхавши на його зусилля. Він розправить плечі. Він струсить із себе увесь тягар.

Якщо підлаштувати цю думку під інші реалії, то ніхто не має терпіти неповагу, гнути спину під непосильним навантаженням. Та нехай воно валиться. Знайдіть приємнішу справу.

Егоїзм тут розглядається як позитивне явище. Тобто як прагнення особистого щастя, самодостатності. Хочеш бути щасливим? Будь. Не тримайся за людей, які тобі шкодять, не дотримуйся чужих принципів, якщо вони тебе не влаштовують. Май свою думку, свої погляди.. До тієї межі, доки від твоїх рішень не залежатиме життя інших. Деякі вчинки ну ніяк не можуть бути егоїстичними.

Якщо у вас склалося враження, що ідея письменниці захищає лише лідерів, великих бізнесменів, то це не зовсім так. Згідно сюжету, правда мала бути на боці порядності, не залежно від статусу. Джон Ґолт найперше повстав проти жорстких умов праці, які нав’язувало нерозумне керівництво.

Можна сказати, що бунтівники пана Ґолта боролися проти «кліщів», які прагнули поживитися за рахунок чужої праці. Нехай це винахід, успішний бізнес або ж просто сумлінна корисна робота в межах великої системи підприємства. Усе має бути справедливо оцінене.

Коли навіть Дагні Таггарт стає поруч із тим, кого називала своїм найгіршим ворогом, − здивування, обурення, і усвідомлення…

Наостанок

Що сталося з усіма персонажами, про яких ми згадували в попередньому огляді –  сподіваюся, вам буде не ліньки з’ясувати самотужки. Про всі любовні трикутники, чотирикутники та інші геометричні фігури… Про таємницю вічного двигуна. Або навіть про пошук рівноваги між релігією та атеїзмом. У сюжеті багато цінного, але доки до нього дочитаєшся, можна декілька разів зневіритися і вирішити, що ваш особистий час вартий чогось кращого. Я не можу сказати, що книга жахлива і не варта вашої уваги. Але також я не готова наполягати, що не прочитавши її, ви не осягнете речей, які здатна дати лише ця трилогія. У світі ще чимало глибоких, різнопланових і дійсно захопливих історій.

До речі, цей роман екранізовано!  Можливо, і я колись подивлюся фільм. А поки не готова. 

Про безглуздість роману і невиліковне бажання дочитати його до кінця – розказують наші друзі з Readmodo.