Діти, директорка та фізрук сидять у зачиненому інтернаті.  Дітей уже не багато: дехто втік через постійні вибухи та постріли.  А залишенці  так і сидять собі у боксах, лише прислуховуються. За межами укриття спалахують картини тотального хаосу. Хоча ні, цей інтернат не має меж. Він уособлює розгубленість, покинутість, дезорієнтацію українського суспільства загалом.

«Інтернат» Сергія Жадана – найкраща книга Форуму видавців у 2017 році. Видавництво Meridian Czernowitz сповіщає, що роман також уходить до числа книг, які найактивніше купували українці в тому ж 2017. А ще «Інтернат», перекладений німецькою, переміг у категорії найкращий переклад на Лейпцизькому книжковому ярмарку, обійшовши інших 14 претендентів. Чим же зачепив «Інтернат» українців та закордонного читача? Поміркую. Долучайтеся і ви.

Донбас. У січні 2015 року тридцятирічний Паша, учитель української мови, до того ж ще й сердечник, вирушає у  місто, де вже висять прапори «нової влади». Чоловік перетинає лінію фронту, щоб повернути племінника-підлітка Сашка додому. Той сидить в інтернаті, бо так вирішила мама. Вона, до слова, одиначка, працює провідницею, удома не часто. А у малого час від часу трапляються епілептичні напади. Лікувати, подумала мама, уже запізно, але ніколи не запізно віддати сина туди, де про нього дбатимуть краще.

Валерія Печеник, головний редактор ІА Дивись.info, почала свої рефлексії на книгу з такого: „«Інтернат» залишає довгий і не надто солодкий післясмак”. Солодким, як на мене, там взагалі не пахло. Навіть повернення Паші з малим додому живими і неушкодженими не додає солодкого присмаку книзі. Війна, попри все, продовжувалася. І продовжується.

Книга читалася повільно. Хоча Жадан і не скупиться на інтенсивні моменти сюжету. Діалоги твору – це взагалі окрема розмова. Лежу на дивані і читаю, а таке відчуття, що стоїть поруч  Паша і розмовляє з військовим про вугілля зі слідами папороті та зруйнований музей. Так чому ж повільно? – можливо, спитаєте ви. Моя норма  на день була не більше 100 сторінок. Далі нерви просто не витримували. Тому брала паузу, щоб перетравити бодай дещицю прочитаного. Наступного дня хотілося продовження. Тільки швидше через те, щоб супроводити якнайскоріше вчителя та племінника назад додому, до хати, схожої на півбуханки чорного хліба. А їхні мандри виявилися затяжними. Три дні вони блукають колами пекла. Сніг, перемішаний з багном та кров’ю. Холод, вогкий одяг, брудне, смердюче взуття. У рюкзаку Паші прибережені консерви. У кишені малого схована шоколадка. Усюди, у чиї очі не глянь, точиться недовіра і страх. І так кожного дня, поки тривають мандри, до дідька б їх. Читаєш і питаєш у самої себе: як же таке могло трапитися у XXI столітті, коли світ тішиться звістками про смартфони для молекулярної діагностики, запуском Tesla в космос, прогнозами перших польотів на Марс вже у 2019 року? А на сході України радіють клаптикам ще живого асфальту.

Наче Дебальцеве. Рецензенти та Вікіпедія припускають, що Паша вирушає саме в те місто. Там же і сам інтернат, де Сашко вже починає зневірюватися, що його заберуть родичі. Хоча коли лише починала читати, відразу виникали картини саме Луганщини. Тут, напевно, теж своєрідний авторський прийом – типу кожному навіюється своє.

Кожен розділ відділяється хрестиком. Ним все закінчується і ним починається кожен новий день. Сторінка за сторінкою – і вже до них звикаєш. Паша забирає племінника. Але попереду найскладніше – покинути вже чуже місто, знайти шляхи додому (хоча безпечних уже не було), не нарватися на таких само чужих людей, захистити Сашка від можливих епілептичних нападів, зберегти таємницю, що ти вчитель української мови. Але на кожному кроці лише ризики. Паша вимушений ладнати з сепаратистами, де потрібно, тримати язика за зубами. Часом аж дуже дратує його атрофія думок. Він настільки мінливий, що іноді мимоволі припиняєш йому довіряти.

Слова Паші і, власне, головна його проблема:

Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли,  –  не вчу. Та й сам не вмію.

І так все життя. Коли його дід допізна дивиться телевізор, де галасують новини, Паша не відбирає пульт. Він лише чекає, коли старий засне під новинну колискову, щоб нарешті вимкнути телевізор. Коли лається сестра, коли його дівчина підбиває Пашу вибратися з міста, коли директорка школи наказує йому, немічному з уродженою вадою руки, замінити фізрука на уроках, – він увесь цей час мовчить. Рішення проходять повз Пашу. І от під час мандрівки з окупованого міста він замислюється над цим, перегортаючи у спогадах купу болісних уривків, аж від самого дитинства.

Про дитинство і нафарбованих. Дівчатка в інтернаті. Десяти, дванадцяти, тринадцяти рочків. Якщо пробивається промінчик і трохи осяює їхні обличчя, то можна помітити нафарбовані дитячою рукою повіки, вії, вуста. Отак і релаксують допоки надворі війна.

Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо. Кинуті всіма, але нафарбовані.

Сашко тримається сміливо, впевнено, неначе вони з Пашею однолітки. Тільки вони зовсім різні. Але пацан вірить у свого дядька. Він довіряє слабкому вчителю, слухається його і тримається поруч. Паша лише переживає за спогади хлопця. Він же ніколи цього не забуде. Прийде додому, відіспиться на чистих простирадлах, від’їсться, дочекається з рейсу матір, а що далі? Бо ж досі чутно війну. А дід так і засинатиме перед телевізором, під спалахи мінливих екранних картинок.

Що то таке на обкладинці? Важко відразу додумати, що на обкладинці книги відбиток папороті на шматку вугілля. Тому відбитку мільйон років – принаймні такої думки старий військовий ЗСУ. Він знаходить у руїнах краєзнавчого музею шмат вугілля з таким от багатолітнім візерунком і віддає на зберігання Паші. Той же вчитель і має про нього подбати. Сильна метафора, нічого не скажеш: шматок вугілля з папороттю – то історія, яку треба б зберегти. Це розуміє військовий, і це розуміє Паша. А що ж із тими людьми, які втратили все, і їм вже не до отаких от шматків? У їхніх очах це історія, наповнена страхом, нікчемністю, безвихіддю, залежністю від обставин, що мимоволі вкраплюється у цей давній слід папороті.

Цікаво було прочитати відгуки інших читачів. Ось, що надибала і відразу занотувала для вас.

Вся книга  –  суцільна емоція, кольору, звуки, запахи, залізо, кров, гар. І як жити далі, коли твоя країна тобі більше не рідний будинок, а вже якийсь інтернат?

xbohx

 

 

Це книга, яку треба читати у школі, включити її до шкільної програми. Бо тут так щемно написано про вічне, про те, що робить нас людьми і що змушує перетворюватися на тварин, що цим неможливо не перейнятися.

Nina_M

Діліться своєю оцінкою і ви. До зустрічі в новому огляді!