Середина XX століття. Енді збирається на чергову ділову зустріч. Чепуриться так, як того вимагає не тогочасна доба, а внутрішній Енді: футболка, штанці-чіноси, біла перука, чорні окуляри. Єдина умова довершеного образу – нечепурність і хлопчакуватість. Ой-йой! Енді помічає величезний недолік – його туфлі виглядають занадто шикарно. Чоловік кличе свого кота на поміч: муркотун пісяє на взуття господаря, додаючи останній штрих до неперевершеного образу відомого американського художника, що намалював знамениті консерви «Кемпбелз», пляшки з-під кока-коли, той самий портрет Мерилін Монро у різних барвах та божевільних відтінках і навіть американський долар.

Енді Воргол – колись незграбний і занадто хворобливий підліток з часом перетворився у нью-йоркську знаменитість. Один із засновників божевільного поп-арту свого часу казав: «Я ніколи не хотів бути художником. Я хотів танцювати чечітку». Але доленька вихідця з лемківського села Микова вирішила інакше – бути йому хабальним художником, якому наслідуватимуть покоління та в якого закохуватимуться чоловіки. Як так сталося – читайте у книзі Кетрін Інґрем «Це Воргол».

Гадаю, я б не змогла потоваришувати з молодим Енді через силу-силенну причин:

  1. Не ходила б я у гості до Воргола, бо мав він 25 сіамських котів, які, упевнена, допомагали НЕ ТІЛЬКИ ЙОМУ створювати образ нечепурності.
  2. Не прийшла б я до нього і через відверті утиски Енді власної мами, теж на ім’я Юлія: вона, бідолашна, займала у шикарних апартаментах свого сина найжалюгіднішу кімнатку на найнижчому поверсі. А Юлія, до речі, була талановитим графічним дизайнером. І щоразу допомагала своєму синочку підписувати шедевральні роботи.
  3. Не змогла б стати  частиною нарцистичної «Срібної фабрики» (приміщення складу), де Воргол разом з однодумцями творив мистецтво, голяка пересуваючись цим вільним простором, зиркаючи на свого такого ж оголеного хлопця в роликах та «накачаних» чимось дечим «цікавим» жінок-подруг.
  4. Я б не склала компанію Енді у перегляді його власного п’ятигодинного  з лишком фільму, де сюжет розгортається аж занадто «динамічно»: хлопець Воргола солодко спить на червоній канапі. І все.

Але я б із задоволенням повечеряла з Енді, аби розпитати його про таке:

  1. Як народилося у нього переконання, що «купувати друзів – це чудово?»
  2. Чи подобалися йому глузливі прізвиська Енді Кульок, Латаний Енді або ж Дрюшка (від Дракули та Попелюшки)?
  3. Чи справді Енді боявся смерті?
  4. Чому він так поводився зі своєю мамою?
  5. Чи не було погроз життю Енді після того, як він барвисто розмалював портрет грізного китайського тоталітарного вождя Мао Дзедуна?

Виключним задоволенням для мене було б замовити з Енді Ворголом 4 порції у дорогому ресторані, з’їсти лише дві, а інші – попрохати запакувати з собою. А дорогою додому віддати ще теплі та запашні пакунки безхатченкам-щасливчикам. Бо так робив Енді.

 

Нагадуваннячко: авторка цієї книги написала ще й про дивацтва та феномен творчої постаті Сальвадора Далі. Почитати про нього можна » тут «

А на книги можете натрапити у Good library!