Деяких митців дуже приваблює такий художньо-публіцистичний жанр як есе. Його особливість – у цілковитій свободі. Тобто есеїстам не обов’язково бути натхненними розповідачами, істинними філософами, щирими співбесідниками. Ідеться скоріше про людину, котра випробовує себе в усьому. На перший погляд, жанрова свобода есе приваблює, не обмежує законами певного жанру, але, насправді, вимоги до есеїстів набагато жорсткіші, ніж до авторів статей, романів або ж трактатів, які працюють згідно з критеріями виробленої системи в той час, коли есеїст на кожному кроці змінює критерії, руйнує майже вироблену систему, аби зберегти жанрову своєрідність есе.
Так, якщо зануритися в есеїстику з головою, можна дещо захлинутися. Спочатку спробуймо зосередитися на окремих есейчиках. Наприклад, погортаємо книгу есеїв Григорія Штоня. Ось тут і розгортається справжнє плетиво.
Захоплюєтеся розгадкою сновидінь? Тоді варто поміркувати над сенсом снів разом з автором в есе «Текстура снів». Обережно, думки письменника незупинні. Сни автор розглядає як художній вияв, бо «сни у суто літературному сенсі розумніші». Тому не чекайте на енциклопедичноподібний виклад інформації щодо снів. Штонь лише ділиться власними міркуваннями, бо сни – це те, що бентежить автора, наштовхує на різне трактування.
Сни – зовсім не межа цієї книги. Тут можна наштовхнутися і на літературно-критичну есеїстику (так би мовити, стати ближче до Шевченка, Франка, Плужника та інших). А ще можна побачити портрети. Звичайно, художньо обрамлені, але з вражаючими контурами.
І наостанок. У книзі Штоня відбувається така чудасія – виверження лапідарних міркувань – таких, що хочеться цитувати, бо рівень їхньої чіткості та ясності зашкалює. Знайшли декілька улюбленців і в пана Григорія:
«Всяк, хто думає, не живе. А хто живе – не думає».
«Сміх справді лікує. Душевно здорових».
«Стань перед дзеркалом і побачиш чужинця, що привласнив право на твою персону».
«Коли є що сказати, промовч».
«Реклама справді рухає світом. Ще дурнішими за неї».
«У ногу з добою можна йти лише рачки».