Для когось Луганщина – це периферія української історії. Однак для нас події Української революції 1917–1921 років свідчать про інше. Чи була тут жива ідея Соборності, хто з луганчан підтримував українську державність і як регіон був пов’язаний з ключовими процесами загальноукраїнського об’єднання? Про маловідомі факти, історичні постаті та витіснену пам’ять говоримо з Олександром Набокою, доктором історичних наук, професором і краєзнавцем. Ця розмова про Луганщину як частину спільної української історії та про соборність як тривалий процес, а не лише дату в календарі.
Пане Олександре, якою була Луганщина в період Української революції 1917–1921 років? Чи відчувалася тут ідея Соборності?
“Луганщина з березня 1917 року, як і інші території України, була в активному епіцентрі революційних подій. Будемо відвертими, тут більшовицький вплив серед індустріального населення був значно помітніший, ніж в аграрній частині області. Але все одно з березня і по жовтень 1917 року на Луганщині були помітні українські політичні партії: УПРС (Українська Партія Соціалістів-Революціонерів) і УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). Вони виступали спочатку за автономію і демократизацію України, а згодом вже – за ідеї незалежності (якщо говорити про січень 1918 року). Також активно діяла організація “Просвіта”, яка популяризувала українську культуру. Її очолював Юрій Лисенко, його дядьком був відомий український композитор Микола Лисенко. Іншим родичем пана Юрія був театрал Марко Кропивницький. Луганщина у цьому сенсі дійсно родинними зв’язками пов’язана з іншими ключовими регіонами України”.
Чи були представники Луганщини серед учасників подій, пов’язаних з Актом Злуки 22 січня 1919 року?
“Ідея Соборності для Луганщини полягала дещо в іншому ніж, наприклад, для Галичини. Актуальність цієї ідеї виникла 4 серпня 1917 року. На жаль, то було помилкове рішення Української Центральної Ради, яка погодилася на підписання ІІ Універсалу, де відмовилася від автономії. А згодом погодилася виконувати перехідні інструкції російського тимчасового уряду, згідно з яким територія Катеринославської губернії, як і інших південно-східних областей, переходила перед безпосередній контроль росії. Це, звісно, викликало обурення серед просвітницьких і партійних діячів Луганщини. Вони виступали за об’єднання і повернення українських органів влади – Генерального Секретаріату УНР. Але альтернативні органи влади радо вітали ІІІ Універсал Центральної Ради, який проголошував юрисдикцію над Катеринославською губернією. Серед тих, хто вітав прийняття ІІІ Універсалу, була міська дума, міська управа Старобілька, Бахмута, Луганська, Лисичанська.
Тобто ідея об’єднання, соборності в період революції знаходила свою популярність”.
На вашу думку, які постаті з Луганщини найкраще уособлюють ідею єдності України?
“Дуже яскравою постаттю у владних структурах УНР був Михайло Малашко [український політик, повстанський отаман], який входив до Секретаріату, а потім переведений на Луганщину, де намагався створювати загони вільного козацтва (літо-осінь 1917 року). А 1919 року був дотичний до проголошення Акту Злуки на Луганщині.
На жаль, більшовики змогли стерти цей пласт історичної пам’яті і її українську складову. Мене найбільше вражає місто Лисичанськ. Я багато займався вивченням роботи “Донсоди” [Лисичанський содовий завод], яке заснував бельгійський підприємець Ернест Сольве. На підприємстві дуже піклувалися про робітників, постійно намагалися покращити їхні умови праці і життя. У романі Володимира Сосюри “Третя рота” він описує, що завод виступає антагоністом більшовиків. Директор заводу допомагав працівникам як міг: на території заводу створювалися городи, аби працівники могли себе прогодувати, діяли заводські лавки, де товари були дешевшими порівняно з іншими крамницями.
Весною 1918 року разом із німецькю та авствро-угорською арміями українська влада повертається на територію Луганщини. Робочі дружини “Донсоди” не дочекавшись німців самі звільняють місто від більшовицької влади.
Дійсно, соборність як курс на об’єднання українських земель постійно підіймалася, особливо коли наші землів у той чи інший час опинялися під впливом інших держав”.
Які маловідомі факти з історії Луганщини, на ваш погляд, варто згадувати саме в День Соборності?
“З погляду Соборності згадаймо П’ємонт. Це така італійська провінція, яка в другій половині ХІХ століття першою оголосила про свою незалежність від Австрії; згодом до неї потяглися й інші провінції. Це стало основою італійської соборності.
На роль українського “п'ємонту” претендували то Галичина, то Закарпатська Україна 1938-1939 років. І завжди панувала ідея, що землі навколо тих чи інших нелажних регіонів, об’єднаються воєдино”.
Чому важливо говорити про Соборність не лише як про подію 1919 року, а як про процес, що триває?
“Сьогодні питання соборності актуальне. Ми маємо не поривати зв’язки з Луганщиною, оскільки вивчення її історії, традицій, літератури воно зрештою в майбутньому відкладається і створює умови для нового відродження, для нової єдності українських земель”.
Яке послання ви хотіли б передати українцям з Луганщини у День Соборності?
“Доля у кожного різна. Хтось воює на фронтах проти росії, хтось переселенець, фактично біженець у власній країні, а хтось залишається на ТОТ. У силу різних аспектів своєї діяльності я працюю з усіма такими категоріями. Бачу, що людям важко. Важко і мені, і моїм друзям. Але в цьому сенсі мене змушують триматися ті, хто не втрачає оптимізму, активної життєвої позиції, хто, якщо і не бачить світло в кінці тунелю, але вдивляється у темряву. Бажаю наснаги всім нам. Вірю в те, що об’єднання нашої країни буде, як було 1919 року. Умовно кажучи, 1914 року ніхто навіть уявити не міг, що австрійська та російська частини України об’єднаються. Це були величезні колоси імперій. Але історичні обставини обумовили це об'єднання, хоч і короткочасне. Я сподіваюся, ми побачимо за своє життя саме такий процес, коли окуповані території об’єднаються з головною частиною України”.
Пресслужба Good library