Якщо ви любите історичні романи, то вам треба прочитати цю книгу. Якщо ви любите історичні романи, що базуються на реальних подіях Франції, – вам обов’язково треба прочитити цю книгу.
Мені, як людині літературний смак і читацький досвід якої формувався на історичних романах Дюма, Гюго, Бальзака та Дрюона, книга стала одночасно і ниточкою до емоцій підліткового віку, і відкриттям сучасного підходу до історичного роману.
Взагалі історія Франції для мене – це окрема тема. Саме після читання історичних романів я зверталася пізніше до історичних нон-фікшн книг про видатних французьких діячів, французькі революції, злети і падіння королівських династій, таємні служби, а потім «ковтала» і реалістичні романи таких класиків, як Золя і Мопассан. І так, я ще у старших класах школи знала про історію цієї країни майже все. Щиро дивувалася, як можна не запам’ятати хронологію подій і вміла доповнити параграфи з підручника зарубіжної історії додатковими знаннями, чим, як тепер розумію, злегка дратувала вчителів історії 😊
Тож, Франція була для мене спочатку країною-мрією, а потім, уже в дорослому віці, країною, на історії якої можна було перевіряти закони політичного розвитку. Як сказав мені один із знайоми журналістів, «якщо хочете зрозуміти, як мають розвиватися політичні події в площині встановлення демократії будь-якої держави, в будь-які часи – вивчайте досвід французьких революцій. Це і є той самий індикатор послідовності подій».
Ну, ви зрозуміли, що історію Франції я люблю. Саме тому і потягнулася рука до цієї книги. І я не пошкодувала. Написати історію цієї країни, так би мовити на полотні її столиці – дуже крута ідея. Автор на кожній сторінці просто освідчується в любові цьому місту, малюючи у вашій уяві як саме виглядав Париж тисячу, п’ятсот, двісті років тому. У романі використовується прийом одночасної розповіді про історію декількох сімей різних станів – аристократів, буржуа, євреїв-лихварів, робочих – починаючи з XII століття і аж до середини XX-го. Тобто це історична сага про шість окремих родин. Їхні лінії оповіді перетинаються, розходяться і знову сходяться в часі, народжуючи прекрасні історії кохання і розчарування, гострі пригоди, приклади героїчного доблесті і видатних мистецьких досягнень. Кожна сімейна сага розповідається не послідовно і не в хронологічному порядку, що має додаткову інтригу. Оповіді не лише постійно перестрибують з однієї сімейної лінії до іншої, а й додатково гоцають з одного історичного періоду в інший, поступово відкриваючи читачу хитросплетіння життєвих шляхів героїв в захоплюючих сюжетах.
Герої виростають, закохаються, воюють, страждають і помирають на фоні історичних подій – від заснування Сорбонни (тоді Паризького університету) і правління королівських дворів, до побудови Ейфелевої вежі і діяльності французького Опору під час другої світової. Тут є і про тамплієрів, і про гугенотські війни, і про часи Наполеона, і про Паризьку комуну. Дуже майстерно продуманий сюжет складається в розкішну історичну картину. І якщо ви навіть не страждаєте такою любов’ю до французької історії як я, все одно почитайте. Роман читається дуже легко. Чимось це схоже на твори Бальзака, але написано значно «смачніше» і сучасніше.
На сторінках ви знайдете і видатних художників імпресіоністів, і героїв різних війн, і звичайно ж історичних особистостей періоду чотирьох французьких революцій. Але всі вони тут – фон для розповіді про основних героїв, який додає роману додатковий шарм. Автору вдається вплести образи історичних постатей і їхні перетинання з героями роману настільки природньо, що з’являється відчуття того, усі ці видатні французи саме і були такими – хитрими, щирими, втомленими, розчарованими, себто на той час звичайними парижанами. А великими вони стали уже після того, як потрапили на сторінки підручників та мистецький монографій. Вони не є тут навіть другорядними героями, а виступають скоріше, говорячи мовою кінематографа, в епізодичних ролях. І це додає роману реалістичності.
Не зважаючи на таку складну структуру, дивним чином роман – це чітка хронологія історії країни. Знімаю капелюха перед автором – жодних історичних фривольностей типу порушення хронології подій на догоду сюжету. Тобто історія тут головне, а сюжет на неї нанизується як перлинки на маністо. Париж таки тут центральний герой – тобто місце сили і натхнення, яке будувалося, розвивалося, занепадало і відроджувалося. Взявши в руки цю книгу, ви триматиме такий собі мініпідручник історії в жанрі роману, у якому можна шкірою відчути дух тієї чи іншої епохи.
Тож, рекомендую. Нехай не лякають вас 800 сторінок тексту. Для саги, до речі, це не багато. А художній стиль автора обов’язково захопить вас, бо так смачно описувати Париж, його окремі райони, вулиці, мости, парки і передмістя – це велика майстерність.
Після роману залишається певний післясмак. Тобто те відчуття, коли кілька днів не хочеться братися за читання чогось іншого. А ще у мене особисто виникла думка: чи не пора таки з’їздити в Париж і закрити свій дитячий гештальт? 😊
