Жанна Коровська – слідча суддя паризького відділу СВІ. Вона живе життя, сповнене невтішних (романтичних) сподівань, і справами, про які ніколи не мріяла: побутові, дрібні, звичні. Нічого цікавого, нічого видатного, нічого, що здатне пробудити її інтерес. І так би воно йшло й надалі, сумно й нудно, допоки випадково не почула від колеги-судді про справу, що йому дісталася: неймовірне жорстоке вбивство. Канібалізм, розчленування, ритуальні малюнки – просто мрія! І жодних зачіпок. А зважаючи на те, що вона сама (у певному сенсі) була жертвою жорстокого вбивці – її сестру вбили/розчленували/з'їли, коли Жанна була маленькою, то стає зрозумілим її вибір професійної діяльності. Жанна хоче ловити монстрів, хоче помсти. І хоч справу офіційно веде інший суддя, це не заважає Жанні діяти самостійно – втручаючись у розслідування, проводити власні зустрічі, брати копії матеріалів тощо. Загалом наша героїня – обличчя юстиції – законами керується досить вільно. Віддає накази на прослуховування рандомних людей, зокрема одного психіатра, у чий голос вона закохалася: ночами вона засинала завзято мастурбуючи під записи його приватних бесід з пацієнтами. Це особливо цікаво згадувати трішки пізніше, коли керівництво її сварить за перевищення повноважень, оскільки Жанна сприймає це як прояв сексизму та упередженості щодо неї. Чесно, не знаю, що тут можна сказати.
Жанна – суперечлива особистість.. Вона цинічна, вона мріє про чисте кохання. А ще – геть як Мілі Васкес – їй доступні космічні одкровення. Так, прослуховуючи черговий запис свого улюбленого психіатра, вона дізналася про Хоакіма та його батька. У Хоакіма – розлад особистості, його інше «я» говорить моторошним голосом та лякає батька. Батько вважає, що його син небезпечний та когось вб'є – сьогодні. Жанна цілком логічно приймає для себе рішення, що Хоакім і є «її» вбивця. Отже, наступна ціль – зблизитися з психіатром особисто, не розповідаючи йому при цьому, чим саме вона займалася ночами, звісно. Це завдання не з простих. Ба більше, воно стає неможливим, бо водночас з її бажанням дізнатися більше про «вбивцю» трапляються наступні події в хронологічному порядку:
- Їй телефонує суддя, що веде справу, зі словами: “Жанно, ти не повіриш, я все знаю, але нікому не повідомляю, тому негайно їдь до мене – покажу особисто” 😀
- Жанна мчить до судді.
- Дорогою її обганяють пожежники та швидкі.
- Жанна – ну хто б, скажіть, подумав? – відчуває біду.
- Будинок друга-судді охоплений полум'ям.
- Жанна краде костюм пожежника та мчить у вогонь – рятувати друга і тих, хто попадеться під руку.
- Зустрічає вбивцю в масці – ніхто з них не проявляє здивування зустрівшись в полум'ї, окрім хіба що друга-судді, котрого вбивця в цей момент завзято смажить тримаючи у вогні.
- Стеля падає. Чорнота.
Жанна в лікарні, друг загинув, вбивця втік, психіатр не відповідає на дзвінки і взагалі вшився в Нікарагуа. Якось так приблизно. Утім, відкидаючи авторські банальності маємо нарешті справжній початок роману: відтепер є лише Жанна та вбивця.
Та перед тим, як нам рушити далі, зауважу цікавинку: автор з якихось причин вперто насичує всі сторінки назвами брендів. Будь-яких: машини, поштові перевізники, телефонні оператори, жіночий та чоловічий одяг тощо. І якщо певні випадки ще можна виправдати, мовляв, наявність у особи речей цього бренду може свідчити про: а) статус героя, б) про розвинений смак, в) про професіоналізм, то інколи це геть ні про що не говорить. Наприклад: «Вона пошукала ще. Накладні від перевізників. DHL. UPS. "Fedex"» – чи зміниться щось у читацькому сприйнятті, якщо прибрати DHL або якщо замість UPS буде Нова Пошта? Анічогісінько. У книзі бренди згадуються близько 70 (!) разів.
Діставшись Нікарагуа, Жанна не збавляє шалу і діє експансивно: втрачати нічого (крім кар'єри та лібідо). Прикривається посадою, користуючись необізнаністю місцевих щодо меж її повноважень, що, складно у це повірити, обмежуються кордонами Франції. Підробляє документи, вдирається на приватну власність, порушує цілісність місць злочинів (бо де Жанна, там і злочини, чи то пак, де злочини, там і Жанна, idk honestly). Слід веде її далі – до Аргентини, звідти до лісу Духів, Гватемали.
У Гватемалі Жанна продовжує тримати марку притаманної їй свободи від закону, розриваючи могилу одного нещасного священника – усе заради щоденника, що буцімто був з ним похований. Священник та його записи – ключ до розуміння справи. Там – початки історії Хоакіма та оригінальний рецепт борщу Єзуїта*. Щоправда, хлопчика про якого писав священник звати Хуан, але то вже несуттєва різниця для Жанни, мовляв: яка до Хуана різниця? Поміж цим вона час від часу згадує про психотерапевта, якого також хотіла знайти, але все менш завзято. Де і що робить в цей час вбивця також невідомо.
Книга насичена постійними змінами локацій та іменами. Історією країн, їхніх війн та революцій. Описами міст, аборигенів, місцевих звичаїв, мови, вірувань і традицій. А також термінами та поясненнями їхніх значень ледь не з будь-якої наукової галузі. Антропологія, психіатрія, цитогенетика, гематологія, палеонтологія тощо. Поети і Зігмунд Фройд, тортури, культура та насилля. Мішанина різноманітних подій, що мають метою узгодити пояснення не лише вчинків вбивці, а його виникнення.
Жанна нарешті зустрічає свою еротичну фантазію в особі психотерапевта. Точніше він її знаходить кинувши, замість вітання, на її ліжко череп. Лікар знає як залицятися до слідчих суддів. На жаль, його шлюбні дарунки не справляють на Жанну враження, вона тертий фрукт. І взагалі, той зв'язок був в минулому: «Вона не торкалася себе всі ці дні». Неймовірна витримка: не дрочити, блукаючи поміж гнилих трупів. Хай там як, але вони обмінялися відомою кожному інформацією та рушили разом на пошуки Хоакіма, чи то Хуана, коротше за пригодами до лісу Духів.
Ну а що власне відбудеться в лісі та що таке взагалі цей ліс – дізнаєтеся самостійно. Як і те, хто вбивця, чому він це робив та чи дійсно міцна витримка нашої слідчої. А от чого не дізнаєтеся, так це чому психотерапевт жлоб, хоча це підкреслювалося багато разів (тобто можна було передбачити якесь значення цих згадок).
Загальне враження від книги радше позитивне. Навіть попри окремий чагарник з брендів та описів маршрутів невідомих міст. Сюжет цікавий, читається більш-менш легко, хоча сторінок чимало. Текст густий, в'язкий і терпкий, але йому це лічить. Зрештою, мова йде про праісторію, часи, що передували виникненню міфу. Ну і вбивства, знаєте, з канібалізмом та художніми роботами Хоакіма навколо тіл жертв з крові та гімна (буквально) теж не надто легка тема. Фінал не найкращий з можливих, але жити з ним можна.
*Борщу там не було, мені просто здалося, що наявність якогось подібного рецепту в щоденнику бракує книзі Жана-Крістофа Ґранже.
