Беззмістовний вступ. Річ у тім, що графічний дизайн не для кожного. Чи то пак точніше буде сказати, що не кожен, хто вважає себе графічним дизайнером, є ним насправді. Узагалі, якби ми були у світі панування моєї особистої тиранії, то вже давно діяла заборона на роботу з графікою людям позбавленим смаку. Кара була б ого-го, повірте. Знаю, що це не об'єктивно, бо ж як взагалі можна визначити межі краси? І що таке ця «краса»? Тому й кажу про тиранію. Бо дизайн – це комунікація, це метамова, що слугує меті висловити те, для чого може не бути потрібних слів або коли їх забагато. Ба більше, слова несуть загрозу непорозуміння: назви свої почуття і ти потрапляєш в пастку слова. Почуття, думки і явища приймають властиві визначені відповідному слову межі, отримують кордони та намул конотацій і нездорових асоціацій.
Є слова заяложені, вживані та порожні. До того, усі вони є частиною певної мови, яких багато і не володіючи потрібною ніколи не дізнаєшся жодного висловленого її словами повідомлення. Тому є живопис, є музика, зрештою мистецтво загалом. Мистецтву, для його розуміння, не потрібні ні слова, ні знання мови. І графічний дизайн також слугує цій меті: позбутися впливу слова, зберігаючи в собі ідею про слово. Винятком з цього, безумовно, є утилітарний дизайн, але і він не може бути бездарним і питання там не до краси (хто б і що, повторюсь, не вкладав у її визначення), а до невимовної практичної зрозумілості та інклюзивної зручності. Але це частина багатьох складних питань, відповіді на які варто шукати у більш розумних людей (або десь всередині себе, десь, де зароджуються ідеї) і не в контексті літературного огляду.
Зараз мене цікавить художня сторона графічного дизайну. Зокрема книжкова обкладинка, візуальна репрезентація її змісту, що може бути як її смертним вироком, так і її золотим «квитком» прямісінько до читацької полички. Звісно, що подекуди жахлива обкладинка-вирок суголосна не менш жахливому змісту, але коли трапляється помилка, і поганий дизайнер робить погану обкладинку для хорошої книги, трапляється непоправне: книга вмирає для читача ще до її прочитання. І жодні цікаві анотації та схвальні рецензії не врятують її від забуття. Так що, будь ласка, за можливості, не давайте безкарно робити злочини серійним вбивцям книжок – поганим графдизайнерам. Бо книга, про яку хочу розповісти сьогодні, є, на жаль, однією з багатьох жертв поганого дизайну. Її обкладинка дешева, жахлива і не говорить ні про що з того, про що йдеться в її змісті (ну, майже). А саме: «Мовчазна пацієнтка» Алекса Майклідіса. Бо це – чортецьки гарна книжка.
Власне про книгу. Так, це з біса гарний твір. У центрі історії Алісія Беренсон – талановита художниця, що з невідомої причини жорстоко вбиває свого чоловіка, Габріеля, п'ятьма пострілами з рушниці в обличчя. Та її психотерапевт – Тео Фабер, що розповідає нам історію про свої пошуки правди про те, що насправді сталося того вечора, коли Алісія вбила свого чоловіка і чому більше ніколи і ні з ким не розмовляла. Власне через її мовчання (і відбитки на рушниці) її визнали винною та, зрештою, запроторили у психіатричну лікарню «Гроу». Ось і весь сюжет. Пошук правди, розкриття таємниць та прихованих секретів у стінах лікарні і минулому через розповіді тих, хто знав Алісію, і її власний щоденник.
Гарною її робить навіть не ідея (сюжет), а її подача. Стиль, витриманість, здатність автора зберегти інтригу до самого кінця і, що дуже важливо, зробити розв'язку при цьому логічною, а не як заведено: “Ну от так ось сталося”. Довести історію до кінця без втрати суті – це дуже гарний результат авторської праці. Звісно, що на певних епізодах починають з'являтися власні припущення про обставини злочину, що може бути наприкінці тощо, але при цьому жодна з версій не є стовідсотково переконливою, тому читати цікаво й надалі. Звісно, що не можна не побачити вміло розставлені автором зачіпки-наживки, але при цьому вони досить органічно вплетені в історію і не видаються надто помітними (неприпустимими).
Епілог, можливо, був зайвим, проте досить лаконічним. Без крапки в кінці, на мою думку, завжди краще будь-яка історія, особливо якщо це трилер.
Читаючи книгу не виникає відчуття, що письменник намагався створити книгу заради продажів і подальшої екранізації (а такі книжки є). Динаміка розвитку подій притаманна саме для книжок, природна та органічна, без «кіношності». Герої прописані об'ємно, принаймні більшість з них. Чоловіку Алісії, як на мене, трішки забракло притомного пояснення мотивації щодо вчинення ним того, що він робив, але можна заплющити на це очі. Кілька дрібних моментів залишилися з відчуттям недосказаності, хоча можна припустити навмисність автора, зважаючи на загальний стиль роману. І, відповідно, відчуття недосказаності може полягати у власній неуважності.
Відповіді на етичні питання, що порушує книга, залишаються відкритими і автор, дякувати Богу, нічого читачеві не нав'язує. Не моралізує, не вдається до розлогих роздумів про зло, добро, життя, любов та іпотеку. Висновки робіть самі, мовляв. І книга за великим рахунком і не про вбивство. Вбивство, то вже нюанс.
Діалоги живі, без патетики, пафосу, награності. Відповідно і другорядні епізодичні персонажі не стають надто сірими та пласкими, маючи натяк на характери та наявність якогось невідомого власного життя. Ми розуміємо відведену їм роль і приймаємо її належним чином.
Книга невелика, це вже можна сприймати і як плюс та як мінус. Думаю, що це золота середина обсягу: коли не надто багато сторінок, аби знудитися і не надто мало, щоб прочитавши лишитися з відчуттям незадоволення.
Словом, книга чудова, обкладинка – ні. Читайте і не соромтеся, що хтось побачить і засудить.
9+/10
