Це інтерв’ю ми записали напередодні Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Щороку ми згадуємо подвиг українців, які власним життям і здоров’ям боролися проти Третього Райху. Однак війна повернулася до Україні знову. Північний сусід ось уже 11 років намагається зламати нас, знищує цілі міста, руйнує долі мільйонів людей.
Ми поговорили з Олександром Набокою, доктором історичних наук, професором, публіцистом, краєзнавцем з Луганщини (м. Луганськ). Попри всю складність історичних переплетень, особистих історій, нинішнього досвіду, ми віримо в мотивувальні слова рибки Доріс з мультфільму “У пошуках Немо”: “Продовжуйте плавати”.
Пане професоре, як Луганщина зустріла початок Другої світової війни і яку роль відіграв регіон у загальному опорі нацистській окупації?
“Тодішня Ворошиловградська область зустріла напад Німеччини так само, як і більшість радянських регіонів. Це була випускна ніч, то ж багато випускників шкіл після зустрічі світанку відправилися на фронт добровольцями. Серед таких випускниць була моя бабуся – Дудак Ніна Федорівна.
Усього на фронтах війни з Німеччиною взяли участь приблизно 400 тисяч людей, приблизно 250 тисяч полягло в боях. Кількість цивільних людей, які загинули, коливається від 46 до 100 тисяч.
“На фронт” працювала луганська економіка. На серійний випуск військової продукції перейшов завод Жовтневої Революції, який до цього був загально радянським лідером з виробництва паротягів. Створили бронепотяг “За Батьківщину”, який обслуговували луганські робітники-добровольці.
З липня по лютий 1942 року край знаходився у окупації. Після його звільнення, як і по всьому Лівобережжю, оперативно пройшла мобілізаційна хвиля, коли забирали молодих хлопців, яким до окупації було років 14 – 15, а після звільнення вони стали призовного віку. При цьому це відбувалося часто з порушеннями законодавства. Мого діда, Пітерського Івана Федоровича, мобілізували за кілька місяців до досягнення 18 років. Саме з цього віку чоловіки мали виконувати військовий обов’язок. Але такі моменти тобі вважалися природними”.
Чи збереглися свідчення про підпільні рухи, партизанські загони або інші форми спротиву в Луганській області під час окупації нацистами?
Для широкої “партизанщини” Луганщина явно не підходить через степовий характер місцевості. Будь-який загін міг бути знайдений і знищений. У мого діда була історія, яку він розказував із жахом. Як він та його 15-річні друзі перебуваючи вже в окупації зібрали кілька гвинтівок з розтрощених німцями трофейних радянських “Мосінок” і пішли ходити полями.
Раптом над ними загуділа “рамка” – німецький розвідувальний літак. Вони почали стріляти по ньому з гвинтівок, не розуміючи можливих наслідків. На усе життя він зберіг страх, що його могли схопити і розстріляти.
Рухів, скоріше за все, системних не було, але була спроба зробити з чогось незначного (хоча і героїчного, і трагічного) масштабну ідеологічну агітку. Наприклад, так було з “Молодою гвардією”. Роздутість цієї історії, напевно, пояснюється тим, що Донбас, як радянська вітрина, не міг не бути в “авангарді” боротьби проти нацистської окупації України. Звідси і міф. Ця тема настільки заідеологізована, що важко знайти у ній зерна правди. Зараз також починає обговорюватися тема похідних груп УПА на схід України, зокрема і на Луганщину. Але ця тема, на мій погляд, потребує глибокого наукового опрацювання.
Чи простежуються історичні паралелі між опором у 1940-х роках та нинішнім спротивом російській агресії, що триває з 2014 року? Чи можна говорити про безперервність історичної пам’яті на Луганщині?
Якщо брати луганський аспект, то сьогоднішні вихідці нашого краю – захисники України – виглядають більш вмотивованими. Цікаво, що багато з тих, хто сьогодні борються з російською агресією, надихаються подвигом своїх пращурів – учасників війни з Німеччиною. Це попри те, що ворог активно спекулює цією темою, штучно присвоюючи собі історичну пам’ять про ті часи. Попри формальну протилежність “двох правд”, захисники України поміж іншим ображені на те, що у них наче намагаються “вкрасти” частину ще дитячого світосприйняття у центрі якого були і ветерани тієї війни.
Як на мене, такі дії путіна виглядають як цинічне святотатство. Таким чином це можна сприймати як відповідь і на другу частину питання. Історична пам’ять на Луганщині збереглася. Спогади про ветеранів істотним чином вплинули на формування ідентичності української культури і, без сумніву, надихають на боротьбу.
Після 2014 року частина Луганщини опинилася під окупацією. Як це вплинуло на локальну історичну науку, краєзнавство, збереження пам’яті про попередні війни?
Звичайно, що вплинуло – масштабно і негативно. Для Росії – війна символів – пріоритет у насадженні свого режиму. Як відомо, одним з перших заходів “нової влади” Старобільська стало відновлення пам’ятників радянської епохи, на фоні зафарбування проукраїнських муралів. Головним центром пропаганди став псевдо Луганський обласний краєзнавчій музей, який акцентується на російській, радянський і псевдодонській історії. Сьогодні це велика, накачана грошима ідеологічна індустрія, яка охоплює сферу освіти, культури, науки, політики.
Як ви, як історик і краєзнавець, вважаєте, що сьогоднішнє покоління українців має винести з досвіду війни на Луганщині в ХХ і ХХІ століттях?
Чітко розуміти, що українська сутність тих чи інших регіонів не може бути приводом для дискусій. Оспорювання цього факту, розгляд тих чи інших імперій, як “локомотивів прогресу”, прагнення маніпулювати мовним питанням, під прикриттям демократичної риторики, має одразу ж присікатися. Ідеологічно українська влада не може нікому віддавати ініціативу. І це стосується будь-якого регіону – Закарпаття, Львівщини, Київщини або Одеси.
У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни – яке послання ви хотіли б передати українцям, зокрема жителям Східної України, які опинилися в епіцентрі війни?
Важко зараз давати поради або послання. Досвід, який переживають мешканці східних частин України, дуже багатогранний і трагічний. Суспільство зараз втомлене і серйозно атомізовано. Можливо, єдине, що приходить на думку, – це слова рибки Дорі з мультфільму “У пошуках Немо”: “Продовжуйте плавати”.
І ще слова Черчилля про те, що не можна впадати у депресію – це шлях до катастрофи, а намагання шукати щось позитивне – це єдиний спосіб жити далі. То ж якщо у голову прийшла якась щаслива думка, робіть її основою свого емоційного стану. Життя не закінчується, поки воно не закінчилося.
Пресслужба Good library