Життя важке, бентежне і депресивне. Тобто як завжди. Відповідно немає жодних підстав відмовити собі у читанні нового (точніше чергового) важкого, бентежного і депресивного роману італійця Донато Каррізі (паперєдніки: див.1, див. 2). Куди ж бо гірше?
Відразу попереджаю: у книзі є Ukraine mentioned moment. Це важливо врахувати, бо все, що стосується нашої історії ми, як представники цієї самісінької історії, сприймаємо гостро. А згадки про Україну іноземцями – тобто людьми ззовні нашої історії – насторожено, упереджено та з відчуттям потенційної загрози/образи. Особливо, якщо ці іноземці торкаються болісних для нас тем, як-от Чорнобильська трагедія. Надто довгий час нашу історію розповідали за нас.
Тож так, певні, важливі з точки зору автора, епізоди роману відбуваються в Прип'яті 86го року і трішки десь от нещодавно. Хоча здебільшого, звісно, центром подій книги є Рим і не 86й рік. Але до цього ще повернемося пізніше.
Що можна сказати про книгу? Вона слабенька, досить денбраунівська: із вкрапленнями усіляких історичних довідок, таємних архівів Ватикану і всього такого містичного. Складається стійке враження, що Каррізі зібрав кілька цікавих історій, які могли би бути окремими книгами, але вирішив об'єднати все в одну. Різних (якби пов'язаних) історій там безліч. Більшу частину героїв, які є в першій половині роману, я забув вже читаючи другу половину. А зараз, коли пишу огляд, розумію, що і з другої половини позабував майже всі імена.
Ця книга вражає тим, що буквально на першій сторінці вже виникли певні питання до логіки твору. Щось на кшталт: а схуялі вони так вирішили/подумали/зробили те чи се? Те саме до стилю тексту, усе там таке «наче», «ніби», «немов» порівняльне. Дощ – похмурий, небо – сталеве. Архітектура міста схожа на нутрощі (причому це порівняння аж двічі в книзі). Якщо дерева, то гілки їхні тягнуться недобре. Місяць світить зловісно тощо. Наприклад, дослівно: у кімнаті стояв «роликовий ковзан, наче вісник пекла» (с).
Вбивств і вбивць незліченна кількість. Головних героїв кілька, але хто більш головний не зовсім ясно. Дія роману стрімка, кожна глава починається з часу: 8:30, 8:44 і так далі. Часопросторових ліній, як згадував раніше, також декілька: умовне зараз (Рим), якийсь час тому (Прага), рік тому (Київ), дуже давно тому (Прип'ять). Заплутатися легко, особливо, якщо не маєте змоги присвятити час уважному читанню. Але якщо ваша ціль розслабитися і віддати себе волі автора, такому собі потічку його бурхливої фантазії і сприймати все без критики, то читається напрочуд легко. Як дешевенький блокбастер від якого немає особливих очікувань: просто пропустити крізь себе (бажано з чипсами).
Дія твору розгортається навколо Маркуса та Сандри, а більш конкретно – навколо зла, світла та сутінкової зони, де різниця між чорним та білим стирається. А всі ці імена героїв, то вже так, декорації до цієї глибокої думки, що все відносне. Маркус, це такий бойовий священик, що полює на вбивць та злочинців, він пенітенціарій. Сандра, поліціянтка і заразом невтішна молода вдова, що шукає правду: як і чому півроку тому загинув її чоловік, Давид* (утішити її, втім, спромігся нібито агент інтерполу Шалбер; пох*й хто це, після втішання Сандри він зникає нах*й з горизонту історії, як і не було). І звісно, що є Вбивця, таємна постать, що блукає країнами вбиваючи усіх, кого заманеться. Ну і так, уже не зовсім спойлер, але він свій – психопат народився в Прип'яті. Хоча безпосередньо Чорнобильська трагедія в цьому жодної ролі не зіграла, тож авторський вибір місця народження нашого антогоніста суто заради атмосфери. У кіно це зветься сеттінг. Простіше кажучи, жодного практичного значення для сюжету це немає. Загалом є ще багацько інших вбивць, але вони вже геть декоративні і не потребують окремої згадки.
Як казав раніше, то мораль історії крутиться навколо думок автора про межу між світлим нефільтрованим та темним міцним. Не дивись у прірву, бо прірва почне дивитися на тебе et cetera. Але для повноцінної книги слів треба побільше, то і маємо десь чотири сотні сторінок першого тому під назвою “Ловець невинних душ”. Так-так, це перший том трилогії. Скільки ще всього попереду (або позаду, хто знає)!
Висновок. Книга прекрасна. Її читання викликає чимало питань до автора, твору та його героїв. А значить виконує свою функцію: мозок змушений працювати, рядки тексту вриваються в думки і звідти вже не зникають (на відміну від Шалбера). 10/10.
*Давид, це взагалі цікавий персонаж. Він якби відразу для нас мертвий і служить він історії як інструмент мотивації Сандри, але-але. За життя він був вільним фотографом, їздив світом, знімав війни, революції і з якогось переляку почав полювати на Вбивцю. Сандрі, своїй коханій дружині, він, звісно, нічого не розповідав. Але – вочевидь розуміючи в якийсь момент, що може трішки вмерти – вирішив залишити їй ср*ний квест. П'ять фотографій на плівці старого фотоапарату, серед яких шматок ікони, селфі з трьома пальцями перед дзеркалом, чиясь лиса голова, чорна пляма і ще якась х*йня. Що цікаво, так це те, що Сандра не лише вийшла на вбивцю завдяки цим знімкам, але й усвідомила, що Давид кохав її настільки кришталево чисто, що буквально мріяв, щоб вона продовжила жити далі після його смерті.
«Завдяки ночі, проведеній із Шалбером, жінка неначе заново народилася на світ».
Яким чином вона дійшла до цих думок споглядаючи ті знімки, і є насправді головна загадка роману.
