Важко собі уявити, але друга частина трилогії про Мілу Васкес ще абсурдніша за першу. Хоча, здавалось би, що задана автором Донато Каррізо планка сягає захмарних висот.
Дія другої частини починається через сім років після завершення справи «нашіптувача», але привиди минулого й досі не відпускають Мілу. У пошуках внутрішньої гармонії вона переводиться в особливий відділ: відділ пошуку зниклих людей. Формально, це мало відрізняється від її попередньої діяльності, різниця полягає в тому, що ці зниклі відносяться до категорії справ, що зайшли в глухий кут. Безнадійні. Відділ має назву Лімб, що вочевидь не потребує додаткових роз'яснень. Разом з нею працює ще аж одна людина, а само приміщення розташоване десь в підвалі на задворках чогось-то там.
У вільний від споглядання фотографій безнадійно зниклих час – тобто весь час – вона присвячує тому, що блукає вулицями і навмання прокрадається в чиїсь домівки, обшукує їх та ставить камери спостереження. Виключно за власної ініціативи та інтуїції (без законних підстав і інших надокучливих процедур). Керівництво закриває на це очі, мовляв шкоди особливої немає і мета цілком благородна, інколи навіть трапляється, що знаходить якихось збоченців-злочинців. Сама Міла, ясна річ, геть не збочена особа, коли вечорами вдома спостерігає за спальнями чужих дівчаток та хлопчиків.
Все змінюється коли до них в підвал приходить Боріс. Колишній напарник та «просто друг» (станом на зараз одружений, діти, живіт) Міли. Він продовжує розслідувати вбивства, останнє з яких потребувало допомоги нашої героїні. Справа в тому, що вбивцю цілої сім'ї впізнали. Ним виявився один з безнадійно зниклих чоловіків, фотографію якого на стіні свого відділу так довго роздивлялася Міла. Отакої! Ще й вбити Роджер Вален вирішив у тому самому одязі, у якому бачили його востаннє, а це – на хвилиночку! – було аж сімнадцять років тому. Тож логічним для всесвіту Донато кроком стало залучення Борісом до справи агента Васкес. Після невеликої мелодраматичної сцени вмовлянь і відмов вона погоджується – начувайся, вбивце!
Спіраль сюжету розкручується стрімко набираючи обертів. Вирішивши для себе, що для справи було би корисно подивитись де жив Роджер сімнадцять років тому, Міла вештається навколо вже давно не його будинку та чіпляється до сусідської бабусі. Яка своєю чергою розповіла, що добре знала юного Роджера і він обожнював годинники. Більше того, він практично жив в часовій майстерні її покійного чоловіка, що була прямо в будинку. Звісно, що агент не змогла не зайти в давно закинуте приміщення і почула тік-такання одного з годинників – і знову отакої! Роджер був тут і Міла приходить до першого зі своїх особливих висновків:
«Вален лишив нам годинника, як своєрідний сигнал».
Перепрошую за надто детальний опис цієї сцени. І вибачте наперед: це не востаннє. Але інакше глибини, яких сягають інсайти Міли, ви би могли не оцінити повною мірою. Тобто вона навіть не спитала бабусю, може то вона завела годинника? А якщо і Вален, то чому це мало бути зроблено персонально для Міли?
Паралельно стає відомо, що вбивця ще й комусь телефонував з дому, де він ну майже всіх вбив. А саме до пральні, але ніхто йому не відповів :(( Тому ще одним логічним кроком стає спроба з'ясувати кому належав цей номер в далекому минулому. Номер належав «Капличці кохання на березі озера», яка і сама вже не обслуговувалась. Так, як з'ясувала Міла це посеред ночі, то посеред ночі вона туди й поперлася (ясна річ нікого не попередивши). Коротше кажучи, знайшла на території комплексу ще один труп. Якийсь там неодружений адвокат, що вкрай ненавидів жінок. На трупі чомусь була обручка (ще раз перепрошую за надмірний переказ подій!) з написом на внутрішній поверхні: «h 21».
«Схоже, окрім двох убивць, тепер маємо ультиматум (!)» – кажуть наші слідчі, чітко визначивши для себе, що цей напис, це сьогоднішній час і що це – «виклик». Чому? Боже, чому? З чого цей і наступний висновки?
«Протягом тих років, поки Роджер укривався від усього і усіх, він познайомився з кимось (з якоюсь жінкою), і вони разом розробили план убивств». План?! Розробили? З кимось? Що? Міло, ти просто знайшла труп, заспокойся.
Усе, що відбувається в книзі, відбувається виключно заради Міли. Жодних випадковостей та сумнівів. Вбивства і самогубства – усе для головної героїні: «Надя прийшла накласти на себе руки у метро, щоб залишити мені підказку у вигляді зуба». Тобто нещасна жінка спеціально стежила за нею, таскала з собою бозна-чий зуб, бігла попереду, щоб переконатися, що Міла йде в її напрямку, виключно щоб розмазитися шпалами на її очах. Розслідування починає приймати якусь надто грайливу форму.
Що гірше, – це починає усвідомлювати не лише читач, а і навіть сама Васкес, говорячи про колег: «Він хоче, щоб його упізнали, але не оці ділетанти». Як вам, га?
Діалоги персонажів, як і в першій частині продовжують дивувати своєю переконливістю. Дамо слово Стефу (начальник Міли в їхньому закапелку):
«Ми тут, у Лімбі, не ганяємося за злодіями чи вбивцями, наш ворог – порожнеча, і він зроблений із повітря та тіней».
Пам'ятаю, як викликав нещодавно електрика перевірити проводку, а він і каже:
«Хтось мусить брати на себе відповідальність у одвічний боротьбі світла та темряви. Мій ворог — пітьма, що чекає попереду, зіткана зі сновидінь та марень зламаних оболонок згорівших лампочок. Приховане ніщо, що прагне можливості розбити крихку скляну оболонку кожної лампочки та поглинути її внутрішній вогонь. З вас три тисячі, дякую, щастяздоровля».
Гм, подумав, що можливо варто дати хоча б назву книги? То, якщо цікаво, прошу – «Гіпотеза зла». А злодій, що чужими руками скоює вбивства, кличе себе Кайрусом. Сама історія – це, фактично, переспів Гамельнського щуролова та першої ж частини серії про Мілу – «Нашіптувач зла». Бо, нагадаю, що в першій частині за всіма вбивствами стояв «сірий кардинал», якого теоретично звали Френком і який не поніс жодного покарання, лол. І який – на додачу – не пояснив ніде і нікому нічого щодо своєї мотивації, історії, тощо (лол №2). Але вернімось до поточної справи.
Поточна справа приймає сюрреалістичний напрямок, кожна сторінка – несподіваний твіст. Але ще більш несподіваним врешті виявляються їхні трактування Мілою та новим партнером по роботі (виключно по роботі!) – Берішем, поліційським, якого всі колеги зневажають за якийсь мутний вчинок. Останні роки Беріш присвятив вивченню антропології, беручи літературу в «анахроністичному залишку пізнання», aka бібліотеці. Беріш з гордістю поділився з Мілою глибокою мудрістю старих фоліантів чотирнадцятого століття, що зло може бути благом і навпаки. Ілюструючи додатково думку зображенням левиці, яка снідала зеброю (для зебри – це погано, для левенят – життя). Це таємне знання про дуалістичну природу злодобра він називає «гіпотезою зла». Розповідаючи це агентці він подумки зітхає про те, як давно він не був так близько до жіночого тіла. Друже Беріш, воно й не дивно, idk.
У другій половині книги великий акцент уваги автора падає на Беріша. А Міла перетворюється з детектива на некеровану істеричну особу і жертву. І розуміємо, що механізми, за якими вона приймає будь-які рішення, є дивними не лише відносно розслідування справ, а й у побуті та родинних зв'язках. Вона ще активніше бідкається, що у неї немає емпатії і вона погана мати – насправді не погана, а жахлива. Виховання своєї доньки, що вона породила від союзу з пітьмою (приблизно так це подано книгою) в особі психованого криміналіста Горана, Міла, по суті делегувала своїй матері. І це буває, на жаль. Коли вона раптово (посеред ночі, бо а коли ще?) вирішила, що прийшов час покращити свої материнські здібності і якось поговорити з донькою (приблизно через шість років після її народження), сталася кепська ситуація: підійшовши до кімнати доньки вона почула як вона казала своїй ляльці, що вона її не покине на відміну від мами. Міла, почувши, вирішила, що найкраще рішення – побігти з будинку, грюкнути дверима і здохнути в якійсь стічній канаві (розчинитися в пітьмі). Дуже по-дорослому.
Тим часом Беріш вийшов нарешті на слід Кайруса. А Кайрус, скориставшись Мілиною слабкістю, вирішив її призвати, відразу скажу – успішно. Затим відбуваються чимало пригод, Беріш врешті дізнається +/- всю правду, рятує Мілу і взагалі стає великим молодцем.
Досі не розумію сенс присутності персонажа Еріка, історію про зуб та і загалом подальшу його долю. І ще багатьох діалогів, описів, роздумів, сюжетних ліній і певних об'єктів, що присутні, привертають увагу, але потім автор трішки забуває до них повернутися. Як і в житті: усієї правди нам ніхто не скаже! Деякі з персонажів другого плану (та і першого, чесно кажучи) протягом історії стають то тупіше, то розумніше. Немов автор і сам забував, хто з його героїв яку роль грає.
І наостанок коментар про перекладацький внесок в книгу. Наприклад, мені дуже сподобалося, що коли Мілу сварила її сувора начальниця, то відчайдушна зазирательниця в пітьму, Васкес, стояла «похнюпившись».
Ця книга – вона як фентезі, але без драконів. Розслідування просто магічне. Як і чому приймаються якісь з рішень іншого пояснення, окрім, магічного провидіння, не мають. Детектив зазвичай передбачає потребу читачеві трішки спробувати подумати самостійно. Тут на це часу немає.
Для розваги читати можна. Якщо вирішити пропустити якісь глави, то на сприйняття це сильно не вплине. Я не пропускав, але прочитавши розумію, що міг собі це дозволити.
