Почати варто з того, що всі персонажі цієї історії – мудозвони. Персонажі-мудозвони не обов'язково є ознакою поганої книги. Існують приклади, де це доречно і додає книзі особливого настрою. Але в такому разі мені й досі не до кінця зрозуміло, чи було так задумано авторкою.
Утім дійдемо до цього поступово. «Крейдяна людина» – дебютний роман С. Дж.Тюдор. Психологічний трилер з елементами містики. Очевидний омаж творчості Стівена Кінга. Зокрема «Воно» та «Салимове лігво». Історія простягається у двох часових вимірах: 1986 та 2016 (поточний в романі) роках. Оповідання – в обох таймлайнах – ведеться від імені Едді.
У 1986-му йому дванадцять років і він живе типовим підлітковим життям: гуляє з друзями, переховується від хуліганів, а ще краде речі та колекціонує всілякий мотлох. Звісно, що «мотлох» – з погляду буквальної вартості, бо для нього цінність вимірюється не грошима. Того ж року стається декілька подій, навколо яких історія і буде обертатися. Перша – нещасний випадок. На його очах дівчині каруселлю зносить половину обличчя і майже відриває ногу. І хоч сам він хотів утекти, побачивши кров, та містер Гелоран – вчитель – цього не дозволив. За його вказівками, вони зупинили кровотечу, врятувавши їй життя. Другий випадок – через якийсь час ту дівчину вбили, розчленували та розкидали лісом (от тільки голови не було, де ж вона?). Тіло знайде Едді з друзями. Ці випадки, ясна річ, стають причиною багатьох змін у житті Едді та міста.
У 2016-му ми бачимо, як під впливом часу та подій, що сталися 86-го, ка-тет розпався – ой, не та книга! – друзі віддалились одне від одного. Хтось пиячить, хтось переїхав і т.д. Раптово в місто повертається Міккі, старий друг. Він хоче написати книгу про те вбивство, ба більше, заявляє Едді, що знає, хто вбивця. Того ж таки вечора Міккі вмирає, а Едді починає пошуки правди у своїй особливій манері.
Це якщо коротко про сюжет. Тепер про враження загалом: все досить добре. Сюжет непоганий, стилістично подібно до Кінга, що є добре, якщо його творчість вам подобається. Тому говорити про кількість паралелей – справа даремна, авторка цього не приховує, а значить знаходити їх – не викривати. А вбивця, хоч і не дворецький, але все одно досить передбачуваний.
Головним питанням книги є: а для кого ця історія? І чому нікого з героїв не шкода? Це «баг» чи «фіча»?
Обґрунтувати, чому постає перше питання важко. Принаймні якщо не вдаватися в надто розлогі описи і цитування. Нагадаю лише, що історія ведеться від першої особи – Едді, а значить точно має якусь мету. Яку? Чому Едді вирішує її розповісти?
Друге питання риторичне.
Едді не викликає жодних симпатій, хоча відчутно, що таки має їх викликати. Ми дізнаємося, як його батько втрачав пам'ять – деменція. Як його принижували хулігани. Як він живе в батьківському домі – бідний і самотній. Працює вчителем та п'є. Він багато часу приділяє роздумам про мораль, добро, зло, смерть, життя. Але водночас є деталі, які дають зрозуміти, що це не меланхолійний, незрозумілий світом герой, а відлюдькуватий мудак. При чому особливого різновиду: він і щодо себе мудак.
Його дії – нелогічні та непослідовні.
Так, після того, як до нього завітав Міккі, Едді знайшов у себе його гаманець. Звісно, що він вирішує йому зателефонувати, але Міккі виявився поза зоною досяжності. Здавалось б – що з того? Але ні, його мучать сумніви і страхи:
«Певно, Міккі приплентався до готелю ... Коли я прийду до готелю, він уже буде за обидві щоки наминати обід. Абсолютно цілісінький і здоровісінький.
Я повторюю це кілька разів усе переконливіше й переконливіше.
І з кожним разом вірю в це чимраз менше».
Чому? Що стало причиною вважати, що щось не так? І чому, коли нічим-спочатку-не-виправдані побоювання стали реальністю і поліція прийшла його опитувати, він нічого їм не розповів про мету приїзду Міккі? Що Міккі приїхав запропонувати йому, Едді, стати співавтором його таємного розслідування, що він знає, хто вбив ту дівчину у 86му. Чи це не важлива для слідства інформація? Тим паче, що – спойлер – совість Едді чиста, він – не вбивця і вбивцю не знав. Зрештою, чи не могла доросла людина припустити, що через це замовчування поліція дійде висновку, що смерть Міккі – нещасний випадок і, якщо це не так, то через його мовчання вбивця залишиться безкарним?
Його роздуми дитячі. І якщо в 86му, коли йому дванадцять, це виглядає відносно доречно, то у його сорок + захвату не викликає. Наприклад:
«Ми всі припускаємося помилок. У кожному з нас поєднується добро і зло. Та хіба може один жахливий вчинок перекреслити всі добрі справи? Чи, можливо, є такі жахливі діяння, що їх не годні спокутувати жодні добрі діла?».
Soooooo deep.
У 86-му хуліган на ім'я Шон Купер – до речі, старший брат його друга, Міккі – силою запхав свій член йому до рота. Після того, як побив його разом з двома своїми товаришами. Що про нього думає сам Едді?
«Не впевнений, що Шон Купер був психопатом. Садистом – безперечно. Та це, до певної міри, можна сказати про більшість дітей. Хто знає, може, подорослішавши, він би змінився».
Вибачте, що? Більшість дітей не засовує своїх пенісів в інших дітей. Це – сексуальне насильство! І якщо я можу зрозуміти, чому він у дванадцять років не розповів про це ні батькам, ні друзям, ні тим паче поліції, то чому в дорослому віці, згадуючи Шона, він припускає, що той міг змінитися і це помилка юності.
У 86-му головним підозрюваним у вбивстві дівчини (яку Едді емпатійно називає лише «вальсовою дівчиною», а не на ім’я) став містер Геллоран, хоча б тому, що він в неї закохався. Через брак доказів поліція не може його заарештувати, але й жити в місті йому вже неможливо. Репутація педофіла і вбивці нікому не йде на користь. Щоб якось підтримати свого вчителя, Едді вирішує зробити йому дарунок. Він потайки відносить у його будинок перстень дівчини. Він зняв його з її відчленованої руки, – не питайте для чого – коли знайшов тіло в лісі. Звісно, ми маємо повірити, що Едді не мав жодних ідей про те, до чого це може призвести. І навіть у 2016-му він згадує це так:
«…я не міг передбачити, що трапиться, коли залишив персня на кухні в містера Геллорана».
Містер Геллоран покінчив життя самогубством, а поліція, знайшовши перстень у його будинку закрила справу про вбивство, бо а що тут ще не ясно?
Едді любить перекладати відповідальність. Коли друзі кличуть його з дівчиною (це з єдиного на книгу спогаду, де йому шістнадцять) на атракціон, на який йому не хочеться, він каже:
«Як на мене, то “Вальс” – паскудний атракціон. Але якщо ви хочете кататися на такому лайні, мені байдуже».
Компанія вирішує голосувати. Останній голос – вирішальний – його дівчини. Вона говорить, що якщо всі «за», то і вона не проти. Що думає тепер про неї Едді? – Нічого хорошого:
«На мить мені захотілося, щоб вона не була такою поступливою. Я хотів, щоб вона мала власну думку, щоб проявила характер. Бо інакша назва ''поступливої'' – це ''безхребетна''».
Цікаві й роздуми Едді про життя:
«Іноді мені здається, що все, чого ми прагнемо в житті, абсолютно не має сенсу. Ви тяжко працюєте, щоб купити для своєї сім’ї гарний просторий будинок і роз’їжджати на останній моделі позашляховика. Відтак діти виростають і перебираються у власний дім, а ви міняєте великий будинок на менший».
У нього немає дітей, родини та навіть машини і живе він все життя в старому занедбаному будинку батьків.
Можливо Едді багато перейняв від матері та її цілком «реалістичних» побутових діалогів з дванадцятирічним сином. Наприклад, коли отця Мартіна побили і він став «овочем», мама стала регулярно його відвідувати в лікарні. Отець Мартін – це важливо – ненавидів маму Едді через те, що вона займалася абортами. Тож на синове логічне питання «чому» відповіла:
«У цьому й річ, Едді. Тобі треба зрозуміти, що добра людина – не обов’язково та, яка співає церковні гімни чи молиться ... Добра людина не потребує релігії, бо вона наповнюється світлом від того, що робить добрі справи».
Досить про Едді. Які інші герої? Такі самі – загадкові. Але здебільшого менш лицемірні.
То хто вбивця? Цього сказати не можу, але точно знаю, що такий самий сюжетний твіст був в «X-Files» та в одній із серій «Надприродного». Не історія загалом, а та вигадка, яка допомогла вбивці ховатися від правосуддя всі ці роки.
А де голова? А здогадайтеся.
Книга закінчується ніби логічно, а ніби і не дуже. Не вистачає мотивації: зрозуміти, чому Едді це розповідає. Він не відчуває внутрішнього розладу між своїми словами та вчинками. І за ті вчинки, які мав би відчувати сором, сорому не відчуває. Водночас не вважає себе особливим. Важко сказати, для кого ця історія. Але знаю, кому можна її порадити. Тим, хто шукає легку, але не примітивну книгу на вихідні. Цікаву, не банальну, але і не таку, яка змінить життя та переверне уявлення про літературу. Читається легко.
