На жаль, продовження чудового циклу про меланхолійного, проте неодмінно недоречно збудженого, доктора Гантера в українському перекладі ще не вийшло. А тому доводиться — проти власної волі — шукати детективні ендорфіни деінде. Так, у пошуках наосліп знайшов нового для себе автора — Даніеля Коула і його «Ляльку».
Це історія про детектива Натана Вульфа і його персональну драму, а саме: нещасне кохання (його до неї, її до нього і оце все) та спроби зупинити жорстокого та винахідливого серійного вбивцю. Це якщо коротко.
Вульф належить до категорії детективів, які й самі за поведінкою нагадують психопатів, аніж представників закону. Утримання інформації, маніпуляції, спроби вбивства, примусове лікування у психіатричній лікарні — все це про нього. Нестримний, запальний, нервовий, але з розвиненою інтуїцією. Завжди в центрі уваги. Він — справжній Головний Герой.
Його ворог — серійний вбивця — подібний до Вульфа тим, що так само любить привертати до себе увагу. А тому, як це вже стало своєрідною літературною традицією сучасного детективного жанру, він ще й осяяний генієм самого Диявола. Спритний, креативний — зшив з різних частин тіл різних людей «ляльку», вказівний палець якої вказував (каламбур не навмисний) на вікно Вульфа. Це виклик, це погроза, це дійство. А щоб ще виразніше підкреслити свою унікальність — знущається — надсилає на телебачення поіменний список наступних жертв. Ба більше — навіть вказує, коли він їх вб'є. Останній в переліку — Головний Герой, Вульф. І починається гонка на випередження — хто кого піймає/вб'є раніше.
Вбивця володіє всією повнотою інформації про слідство. А ще розумний, як renaissance man. Винахідливий, зі своєрідним художнім смаком, де композиція «лялька» лише прелюдія до інших вбивств. Його недолік, окрім надмірної розумності, це картонність. Наприкінці книги нам розповідають його мотивацію і вона хворобливою мірою логічна. Але в цьому і проблема — вбивця все рівно виходить «пласким», бо замало місця для розкриття — вже час його Головному Герою Героїчно ліквідувати. Та і «зрозуміти» маніяка простіше, коли він має можливість говорити за себе, а не із серії: «ось що написано в його особовій справі» чи «ось що про нього розповідали його близькі та небайдужі люди».
Насправді книга скоріше хороша, ніж погана. Надмірна театральність та Вульфоцентризм історії дратує, це правда. Але правда і в тому, що сюжет — абсолютно нереалістичний з точки зору здорового глузду реального світу — гострий. Діалоги з чорним гумором, а персонажі здебільшого «об'ємні» і їхня поведінка в цілому зрозуміла. Сюжетних дірок немає, все так чи інакше має пояснення: десь краще, десь гірше, але завжди з роз’ясненням. Порожніх речень чи навіть ліній (як подекуди буває — у тому ж «Зникненні Стефані Мейлер» Жоеля Діккера) також немає і лише за це її — книгу — варто рекомендувати.
Переклад здався порядним, хоча «паперова склянка», беззаперечно, оригінальна знахідка.
До речі, роман дебютний і з огляду на це є вірогідність, що майбутні або наступні — які ще не читав, але вже написані книги, не втратять авторську здатність до жартів, а натомість знизять інтелектуальний рівень вбивць та Головних Героїв до притомного, середньостатистичного — правдоподібного.