З 2004 року в українському календарі є День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. І припадає він саме на 15 лютого. Цього дня 1989 року керівництво срср оголосило, що останній радянський солдат залишив територію Афганістану.

Що не так із цією датою і як реагувати на неї нам, сучасникам, які відстоюють свою незалежність у російсько-українській війні?

Запросили висловитися луганських істориків, музейників, громадських діячів і бібліотекарів.

Олександр Набока, історик, викладач Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, двічі переселенець з Луганська і Старобільська

Мені здається, настав момент, коли можна нарешті відмовлятися від цього жлобського пострадянського відзначання цієї дати, яка дісталася нам у спадок від радянських часів.

На учасників «інтернаціональних війн» поширювався культ таких собі героїв. І сьогодні ця традиція за відсутності іншої перетворилася в ідеологічну лакуну. Хоча в умовах теперішньої російсько-української війні, мені здається, що це пострадянське святкування і згадування воїнів-інтернаціоналістів є недоречним і сповненим алюзій на сучасну війну.

Афганська війна для українського народу, на моє глибоке переконання, не більше як чергова трагедія. Тоді український народ, найкращі його представники, молоді хлопці були змушені воювати на війні, яка відображала імперські інтереси радянського союзу і базувалася на неоімперській радянській концепції інтернаціональної допомоги у боротьбі проти, скажімо, усіляких «капіталізмів» та інших ворожих радянському союзу – «ізмів». А це був лише привід, аби розширити свою зону впливу в межах колоніальної імперії.

У той момент, коли в радянський союз приходили цинкові домовини, я від самих ветеранів почув таку гостру і страшну критику в бік брєжнєвського, а потім і горбачовського керівництва. Для суспільства, яке пам’ятало жахи Другої світової війни, ці жертви були дуже страшними. Вони викликали негативний для влади резонанс. І не випадково, що саме в Україні легітимність центральної московської влади була порушена двома подіями. Перша – це Чорнобильська катастрофа, яка відбулася на фоні другої – Афганської війни.

Говорячи про цю дату, ми маємо пам’ятати, що Афганська війна була, передусім, неоімперським проєктом радянського союзу. По-друге, українці стали жертвами-невільниками цієї війни, вони захищали інтереси, які їм були не потрібні, вони гинули за них. По-третє, Афганська війна зламала ідеологічний хребет радянської системи, змусила замислитися про її неефективність і неправильність, навіть її адептів.

Тарас Кучеренко, історик, вчитель, переселенець з Луганська

«Афган» – та ж сама війна, тієї ж самої армії, що вдерлася до нас і вбиває нас зараз. Тож, святкуємо наше вбивство? Ніхто у світі не має права на насильство проти нас. Навіть ті, хто створив нас: Бог і тато з мамою. Тим більш якась некрофільна імперія. Це свято людожерське, безбожне й неприродне. Як і дата.

Анексія Криму – час формування зрадника на Донбасі. Вербовка через допомогу за невиліковної хвороби, через шантаж щодо торгівлі зброєю, через «афганський патріотизм» («імперський»). Для останніх навіть було проведено антимайданівський з’їзд.  «Афганський синдром» – тема особлива. Андрій Сахаров ще в 80-х дав визначення тому, що наша армія «захищала» на чужій землі і як. Пам’ятаєте, як затупали виступ цієї людини у Верховній Раді СРСР? І Сахаров помер. «Сумління Росії»? Ми тридцять років стидалися назвати те, що робили на чужій землі зі зброєю в руках. А в школах ще й кожного року проводили «урок мужності» з приводу нашої окупації Афганістану. Тільки ми називали це інакше. Так само, як Росія називає зараз свою окупацію мого Луганська. «Братньою допомогою»…

Чи ж дивно, що «мужні брати» прийшли у 14-му «визволити» і нас від нашої країни? Гадаєте, це сарказм? «Афганці» були по обидва боки всіх війн, що роздерли радянську імперію, якій присягали. Після виводу з Афганістану держава нічого не зробила, щоб вони вийшли з війни. А потім зникла сама. …Господи, я все життя вважав, що вони стали мучнями. А вони залишилися воїнами імперії, якої не існує, ставши мучителями незалежних держав. І моїми.  У чому полягає «афганський» патріотизм, вихований на неправедній війні? Здається, ті, хто не став пацифістом, стали патріотами війни. Безрідні імперські патріоти і досі воюють. Тепер вже на моїй землі.

(Подано фрагменти з першої художньої книжки «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»)

Світлана Моісєєва, директорка Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки, двічі переселенка з Луганська і Старобільська

Цей день встановлено в Україні, як зазначено в Указі, «… На підтримку ініціативи громадських організацій та з метою вшанування громадян України, які виконували військовий обов'язок на території інших держав…».

До 2004 року 15 лютого зазвичай побіжно зазначався як День закінчення збройної інтервенції срср до Афганістану без жодних святкувань чи церемоній.

У росії цього дня до 2010 року відзначався «День памяти о россиянах, исполнявших служебный долг за пределами Отечества», а з 2010го – в росії і білорусі відзначається «День памяти воинов-интернационалистов».

То хоч як не крути – відзначання саме цією дати тягнеться з радянських часів, і в будь-якому разі, – це радянський наратив.

То якби ми хотіли позбутися цього впливу – треба було хоча б обрати іншу дату. Але все одно в пересічених громадян вона асоціюється з війною в Афганістані, яку вів срср і українці були просто змушені брати в ній участь.

Узагалі, на часі переглянути практику встановлення пам’ятних дат до безкінечної кількості подій: окрім цієї дати, у календарі є певна кількість подібних: День українського миротворця, День пам’яті захисників України. Чи не краще звернутися до простих людських цінностей і об’єднати пам’ятні дні про всіх загиблих українців у будь-яких локальних конфліктах в один загальнонаціональний день пам’яті, як в США, наприклад. І в жодному разі не прив’язувати його до якоїсь історичної дати часів радянського союзу. Думаю, найдоцільніше буде зробити цією датою день перемоги в російсько-українській війні й нарешті позбутися знаменних дат, які пов’язані з історію радянської імперії. Їх треба залишити підручникам історії.

Аріф Багіров, краєзнавець, медіапартизан, переселенець із Сєвєродонецька

Багато років російська імперія висмоктувала ресурси зі своїх колоній. Один із них – людський – був для неї життєво необхідним для розширення території.

Серед людей, безжально кинутих помирати за міфічні «інтернаціональні обов’язки», на жаль, опинилося немало українців. Фактично вони брали участь у тому, що зараз робить уламок тієї ж імперії в Україні, – займалися окупацією. Зараз чоловіків з окупованих територій вони так само заганяють в окопи.

Чи повинні ми поважати тих, хто повернувся звідти? Навряд. Якщо вони самі цим пишаються і вимагають поваги, то мені їх дуже шкода. Чи повинні ми про це пам'ятати? Безперечно, адже тисячі поранених фізично або психологічно – це ціна перебування під окупацією. І на заходах, присвячених цій даті, ми повинні не героїзувати «інтернаціоналістів», а розказувати про це як трагедію, що забрала в України її синів.

Олеся Мілованова, директорка Луганського обласного краєзнавчого музею, двічі переселенка з Луганська і Старобільська

Афганська війна була останньою з великих імперських авантюр радянського союзу та стала однією з вагомих причин його краху. За 10 років неоголошеної війни було відправлено 160 тисяч українців. 4 тисячі загинуло, 72 людини зникли безвісті, 3 тисячі матерів втратили синів, 711 дітей стали сиротами, 8 тисяч отримали поранення і 6 тисяч – інвалідність.

Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперських амбіції кремля. За час незалежності України настав час переглянути ці страшні події і нашу участь у ній. Українців втягнули в цю війну на чужій землі. Це складова частина колоніальної політики, яку реалізовували загарбники всіх часів: створення у колонізованого народу певного світогляду, який не передбачає навіть появи сумнівів про вірність вчинку, ідей про вигнання колонізаторів та збройне повстання. Події 2014 року та 24 лютого 2022 року повинні розплющити вже очі тим, хто ніяк не може позбавитися радянського наративу у своїй голові. Окупація Афганістану. Окупація України. Війна з США на чужій території. Багато народів зі складу рф, які, як й українці свого часу, втягнуті у війну на чужій землі.

Ми не маємо морального права говорити і сприймати ті страшні події так само, як зараз про це говорить росія. Відзначати  будь-що разом з ними. І на мою думку, це виглядає цинічно, під час російсько-української війни в нашій країні. В Україні повинна бути своя дата, у жодному разі не пов'язана з якоюсь датою радянського союзу, в яку ми згадуємо загиблих українців у будь-яких локальних конфліктах.