Книга завжди часто містить привабливі атрибути, такі собі заклики «прочитайте мене, бо отака я крута». Це може бути позначка «Лауреат Пулітцерівської премії», приємний відгук Стівена Кінга, де він каже, що книга ця є справжньою рідкістю, бо зринає подібне диво не більше п’яти разів на десятиліття. Ще напевно зацікавить діловита постава самої авторки – винуватиці отієї самої письменницької сенсації. Це Донна Тартт.  Сучасна американська авторка з елегантно укладеним каре, у білій сорочці з чорними смужечками та піджаку із впливово загостреними плечима. Звісно, вона не завжди в тому вбранні, але такі вже в неї стислі рамки іміджу.

Чому пані Донна – дуже-дуже хороша письменниця? Перше – гармонія мовлення і письма. Коли вона говорить, її хочеться слухати. От подивіться інтерв’ю. Коли її читаєш – хочеться зупинитися, щоб трохи отямитися від такої розкоші слів, деталізації та алюзій. І третє – у тексті авторки намішані традиції класиків і заразом втілені зачатки нового бачення сучасної літератури загалом.

Книга «Щиголь» – це моє перше знайомство з Донною Тартт. З продертого шару паперу на обкладинці ледь визирає пташина. Якщо відірвемо ще бодай клаптик, то побачимо, що щиглик опинився у паршивому становищі. Він прикутий до жердинки. З’явився той птах на картині Карела Фабриціуса 1654 року. А у 2013-му щигля побачив увесь світ на обкладинці однойменного роману. Навіть сперечатися не варто, птах непогано гайпанув крізь століття.

А всередині –  5 частин велетової історії Теодора Декера, пропащого підлітка, а згодом дорослого чоловіка, який має достобіса вад і так само фаворитизму.

Про свою трагедію Тео розказує сам, дуже детально й щиро. Хлопчині 13 років. Він їде з мамою у нью-йоркському таксі до школи, щоб йому нам’яли чуба за погану поведінку вчителі. Вони терміново зупиняються біля парку, бо мама ледь не блює у смердючий машині. Випурхують і крокують у бік музею, бо часу до організації шкільної лави підсудних ще багато, а мама хоче показати Тео нову виставу й прикупити сувенірів.

У музеї Тео бачить рудоволосу дівчинку, а з нею старого чоловіка. Він стежить за ними, іноді безсоромно залипає в їхньому напрямку. Мама підводить Тео до картини, яку давно хотіла показати. Але Тео все ще думає про худорляву дівчину. Допоки мама не йде до іншої зали і все навколо не вибухає.

Тео приходить до тями, його горло обпалене їдкою пилюкою і попелом, навколо бите скло, лежать шматки цегли та шлаку. У той день він втратив маму, поцупив картину з щигликом і вибрався з підірваного музею у вже зовсім інший світ – бридкий, блювотний, з химерними людьми і вчинками.

Далі я часто відкладаю книгу й подумки обливаю лихослів’ям Тео. Усе починається у Лас-Веґасі, де хлопчина з цікавістю споглядає, як коханка його батька чмихає кокаїн, сам батько ковтає якісь пігулочки, від яких стає значно краще, а потім і сам вдається до таких церемоній зі своїм однокласником Борисом.

Боря українець, але вважає себе напівіндонезійцем, росіянином, і трохи поляком. З батьком-шахтарем об’їхав чимало країн, став таким собі мудрецем з кошерними істинами. Словом, здебільшого він і був ініціатором наркотичних зустрічей.

Вони відразу стають найкращими друзями, поєднаними любов’ю до опіатів, горілки, украденого харчу з придорожніх маркетів і старих фільмів.

Проблема Тео в тому, що коли він щоразу опиняється за бортом через бажання запустити внутрішні феєрверки, хтось дуже добрий кидає йому рятувальне коло, а іноді й чималу шлюпку. А той бевзень замість того, щоб її підкачувати повітрям, продовжує ковтати свої пігулочки.

Усе відверто котиться до глибокого гузна під три чорти. Теодор дорослішає, починає заробляти гроші, продає антикварну підробку, досі кохає рудоволосу Піпу, з повагою ставиться до Гобі, що подарував йому дім і можливість легітимного заробітку, часом спить з наркозалежними панянками, ходить у гості до колишніх заможних опікунів, зберігає поцуплену картину в міському сховищі, хоча її давно розшукує уряд.

Один із ютюбних блогерів-оглядачів книги казав, що впродовж усього прочитання читач мимоволі співіснує з Тео, проживає кожну емоцію і мить фатального провалу. У моєму випадку, це швидше споглядання. Мені було значно комфортніше стояти поруч і назирати за його розумовою контузією, пофігістичною манірністю і тривожними поглядами в майбутнє.

«Емоції через край» production. «Зараз знову натупить», «Зараз знову блювоне», «О, сцуко, знову, наковтається», «Та жени ти того Бориса під кінський хвіст!», «От тупак».

Ні, ми б із головним героєм не подружилися. At all.

Що з вами, імовірно, відбуватиметься протягом книги:

Перше – вас буде лише двоє, ви і книга.

Друге – ви з приємністю читатимете описи.

Третє – часом лихоманитиме від наростання адреналіну, бо ви постійно перебуватимете з Тео в найщасливіщих і найжалюгідніших ситуаціях.

Четверте – можливо вас нудитиме і часом схочеться прокашлятися.

П’яте – імовірно ви стане тими, кому засвербить зателефонувати до поліції й анонімно повідомити, де Тео приховує картину.

Шосте – ви збагнете, чому попередній варіант геть би не спрацював.

Сьоме – вам завжди хотітиметься погладити кудлатого песика Попчика.

Восьме – відсвяткувати Різдво в Амстердамі вам здаватиметься поганою ідеєю.

Дев’яте – вам захочеться переглянути екранізацію за романом. І тут я вже вам не радниця, адже фільм не дивилася і не буду. З мене вистачило трейлера.

Як пишуть принципові до наявності оцінок рецензенти, книга ця – на 10 із 10. Хоча б тому, що зі мною трапилося все, що прописано в попередніх так званих пунктах.