За задумом мого волевиявлення, усе мало бути зовсім по-іншому. Хіба так складно сьогодні пройнятися антиутопією, пополоскати розум у її штучних водоймах, гортати сторіночки з думкою «Ай автор, який молодчина! Як знав, як знав!».  Типу, мусило б подіяти. Але проймання не трапилося. Хіба що наприкінці. Та й то зарано про нього говорити.

Краще вже за порядком пройтися цим «Прекрасним новим світом» Олдоса Гакслі. 

У який світовий рейтинг не глянь, цей роман на передових позиціях. І від цього заклик прочитати геніяльний твір просочується у свідомість і нахабно наказує вже взятися нарешті за цю книгу. 

Ненавиджу інверсію, або бісова проблема з пам’яттю. Хіба Гакслі знав, як перекладачі заморочаться над перекладом його «Brave new world». Як тільки не перекладали назву. Українською існує два варіанти, тому мона так, а мона так: «Прекрасний новий світ», або «Який чудесний світ новий». Мій мозок часто не запам’ятовує довгі назви. А тут ще й книга трапилася аж із чотирьома словами, ще й з діадемою на голові – клятою літературною інверсією. Що ж, читаю. 

Відразу щось пішло не так. Суспільство 632 року Фордівської Ери. Генрі Форд як символ глобального споживацтва та прогресивної машинерії. Капіталізм добробуту в чистому вигляді. Його досвідом захоплюється увесь світ. А від того, усі щасливі й кастово розподілені. Але я люблю Генрі Форда. Хоча б тому, що він стояв горою за своїх споживачів та людей, які на нього працюють. Часто перші й другі ставали одним цілим, адже робота на машинобудівельних заводах Форда винагороджувала працівників можливістю і собі прикупити непоганий автомобіль зі своєї ж компанії. Та й не було плинності кадрів, бо той хто якісно працює, знає, його цінують, а тому збагачуть розкішними на той час можливостями. Але у Гакслі Форд стає «його фордичністю» і це геть зносить шифер з дашку людства. Якщо говорити про прийнятність цього ідеального світу, то ось золоті позиції епохи Форда: 

Заморочлива репродуктивність. Люди з’являються з бутлів. Та й то дуже поетично звучить. Їх вирощують на заводах в інкубаторах. Ембріони, хочуть того чи ні, уже завішуються соціальними ярликами. За це відповідають ті, хто стежить за процесом дітонародження. Хтось народжується максимально розвиненою альфою, а далі вже як пощастить – червоні бети-медпрацівники, роботяги гамми, дельти, або напівкретини епсилони. Над останніми особливо не заморочуються, навіть зародкам кисню відбавляють, щоб ті особливо вирізняли від вищих кас мавпоподібністю та вбогим інтелектом. Хочте, розкажу про цю методу «взрощування» таких дітлахів? Ні? А доведеться. Репродуктивні «умьохи» брунькують зиготу, тобто ділять її рівно 96 разів, щоб отримати таку ж кількість однояйцевих близнюків. Їхня доля – працювати за 96 робочими верстатами. 

Герої книги, Або краще б на планеті й далі паслися динозаври. 

Бернард Маркс – суміш Бернарда Шоу і Карла Маркса, а тому вважає себе особливим. Він альфа, але трохи недорозвинена. Низький, кривенький, любить самотність. Йому недовіряють, бо він становить загрозу для здобутків нового світу.

У нього чомусь закохана прошмандовка Леніна (вибачте, не знаю, які літерки краще було б затулити зірочками) – ідеальне втілення жінки того суспільства.  Спить з усіма чоловіками, аби не з одним-єдиним. Прихильниця грамульки соми –слабкого наркотика, що все одно робить її трохи чокнутою. Працює в інкубаторному цеху, стежить, щоб діти народжувалися за встановленими стандартами. Леніна – пряме посилання до того самого вождя. До речі, мала героїня і подружку Фанні Краун. Тут автор аналогізує до Фанні Каплан – тієї, що невдало стріляла в Леніна. У книзі дівчата дружать без жодних замахів. Сатира. 

Дикун Джон. Цього персонажа відкопали на якомусь закинутому індіанському острові Леніна та Бернард. Дикуна породила мати Лінда. Так, природньо. А це неприйнятно для того світу. А ще неприйнятно, що вона народила Джона від керівника виховного закладу ідеального світу. А він ото забув про свою прикру помилку. Дикун прибуває в Лондон і йому не подобається те, що він бачить. Він звик цитувати Шекспіра, але в цьому оточенні його творчості не схвалили. Світ виявився новим, але не чудовим. Що найгірше – він себе вважає винним, займається самобичуванням і морально гине щоразу, коли піддається спокусам. Його шкода. 

Героїв значно більше, і вони всі є алюзією нашої історії та сумління. 

Як читалося? Критики кажуть, що світ Гакслі – це антипод «1984» Орвелла. Так і є. Та перечитати хочу більше Орвелла, бо світ, у якому ми всі пливемо, наближений саме до його фокуса. Причина мого сум’яття над книгою така, що я починаю безжально, часом деконструктивно порівнювати з улюбленцями. Тож, читалося важко, друзі. Знадобився майже місяць. Були фрагменти, існування яких я, як нескромний читач, ставила під сумніви, бо не розуміла, нащо вони там. Думаю, доведеться його з часом перечитати – цей свій новий. Хто знає, може ми в ньому й опинимося скоро.