14 червня 2014 року місто Щастя звільнили від російської окупації. Того ж дня над Луганським аеропортом збили український ІЛ-76, загинуло 49 українських десантників.
11 червня 2020 рік. Напередодні чорно-білого Дня визволення Щастя зібрали друзів, експертів, очевидців, активістів, аби поговорити про шлях до «щастя». Як формувався добровольчий батальйон визволителів, чому синдром роздвоєння менталітету досі переслідує жителів міста, як волонтери та військові налагоджували зв’язок з мирним населенням, які фейки кружляють над Щастям – таку вервечку тем вирішили зачепити впродовж онлайн-бесіди.
Віктор Ткаченко, верховний атаман «Академії козацтва» на Луганщині та учасник бойових дій в області детально розказав про перебіг спецоперації у Щасті та настрої бійців. За його словами, місто звільняли захисники з абсолютно різних куточків України. А настрої місцевого населення порівняно з початком операції, говорить пан Віктор, зараз здебільшого проукраїнські.
Доброволець батальйону «Айдар» Володимир Стефанов зазначає: українська армія не була готова до такої широкомасштабної операції.
«Не всі були спецами. Багато хто до цього не тримав зброю в руках. Але ми всі розуміли одне – що є ворог, і ми маємо захистити свою державу».
Про те, як складалися на той час відносини з цивільним населенням, розповів Ігор Диба. Тоді офіцер запасу працював у складі групи Цивільно-військового співробітництва ОТУ «Луганськ». Більшість жителів Щастя перебувала у стані роздвоєності, адже на той час загострилася інформаційна війна. Команда однаково взаємодіяла з постраждалими, що мали і сепаратистські, і проукраїнські погляди. І таких людей дуже легко було відрізнити.
«Коли ми надавали допомогу, проукраїнське населення дякувало. Проросійське ж кричало, що ми їм недодали, або взагалі щось винні».
Пан Ігор наводить також хронологію розвитку настроїв у Щасті та Луганщині загалом. Саме 2014 – 2015 роки, на якого думку, є підйомом національної свідомості місцевого населення. Уже протягом 2016 – 2018 років ситуація змінюється не на користь тих, хто підтримує Україну.
«У місті почались утиски колишніх батальйонівців, проукраїнських представників звільняють з роботи. Тиск від проросійських зараз з кожним днем зростає».
Ігор Диба пропонує лише єдину протидію такій ситуації – це консолідація та підтримка проукраїнських сил.
Торкнулися експерти і фейків про місто Щастя. Тетяна Якубовська, журналістка Радіо Свобода, прокоментувала фейк про те, що нібито Щастя залишилося під опікою так званої ЛНР. На думку журналістки, одним із факторів такого сприйняття подій є те, що люди більше довіряють телебаченню, аніж власним очам. До того ж, пропагандистське мовлення Росії є дуже потужним.
Втрапив у фейкову воронку і Луганській обласний краєзнавчий музей, який також перебрався до Старобільська. Місцеві посіяли чутку, що нібито музей справжніх експонатів з місця воєнних подій не має, а експозиція про події на Донбасі – сфабрикована і служить для піару військових. З усмішкою оцінила фейк завідувачка науково-методичного сектору музею Маргарита Мартиненко. «Усі експонати, що є у нас, описані, і є акти передачі їх музею. Вони всі унікальні, оскільки це речі військових, навіть тих, яких вже немає. А ще ми активно співпрацюємо з волонтерами, які передають нам різні побутові речі, плакати, розмальвовані прапори».
І наостанок зупинилися на інформаційному дисонансі Луганської та Донецької областей. Модераторка Інна Сіпунова звернулася до всіх учасників з питанням, чому про Донецьк від самого початку бойових дій говорили у ЗМІ більше, аніж про Луганщину. Тетяна Якубович пояснює це журналістською звичкою, адже Донеччина і до війни була більш цікавим для інформаційних приводів регіоном. Під час самої війни південь Луганщини перетворилася на тил, а на Донеччині було значно більше бойових точок. Напротивагу пані Тетяна розказала про потужний інформаційних рух на Луганщині, що сьогодні активно висвітлює про оборону Луганського аеропорту та прикордонної Луганської бази.
Пресцентр Good library