Шляхи Good library та Артем Чапай зрештою перетнулися. І от все так добренько склалося: Старобільськ опинився серед міст/містечок, до якого приїхали «Дивні люди» Артема Чапая.

Коротенький профайл письменника: мандрівник, журналіст у минулому і трохи в теперішньому, перекладач, автор гайпових книг «The Ukraine» і «Тато в декреті»; профемініст, захисник суржику, особливий інтроверт-говорун, бачить реальну Україну в її райцентрах, віддає перевагу чистому плацкарту, аніж брудному купе; «за» упорядкований хаос та намет заміст готелю.

На презентації зустрічали місцевих прихильників сучукрліту, і мо́лоді, до речі, нарахували найбільше. Для студентів та викладачів-філологів то був виклик – знайомитися з книгою, яку автор щедро обдарував суржиком. Але наші друзі з Луганського національного університету імені Тараса Шевченка та Старобільського гуманітарно-педагогічного коледжу – специфічні літературні гурмани :)

Сама книга «Дивні люди» стала викликом і для нас. Не лише через суржик. Так голосно сміятися з речей, які б мали викликати сльози і подекуди зневагу… О-о-о, знімаємо капелюха перед автором, бо трагікомедія про неандертальця Стьопу вийшла все ж прекрасна.

Про Артема Чапая дізналися, що він з тих авторів, які ніколи не йдуть вже протоптаними художніми стежками, і щоразу шукають нові ідеї для книжок.

«Для себе я визначився, що ніколи не буду повторюватися. Кожен раз робити це по-іншому. От, скажімо, ці «Дивні люди» – це чистої води вигадка, тому що ця книга нібито описана від імені неандертальця, який бачить нас, сапієнсів, конкретно українських сапієнсів Південної та Східної України. Але вони постають з точки зору неандертальця. Це класичний прийом подивитися на себе збоку, який називається криве дзеркало. Або збільшувальне скло».

«Дивні люди» зачіпають гомогенну буденність українців-сапієнсів. Подекуди Степану-неандертальцю здається, що він у казковому світі, де оковита обпалює нутрощі, «унікальні» телефонні дзвінки за 15 хвилин вирішують проблеми з довідками в поліклініці, де люди в купі схожі на приматів, а на одинці – зовсім інші, де батьки то б’ють власних дітей, то виводять їх на прогулянку в пісочниці.

«Степан Вовк – це той персонаж, якому постійно кажуть, що він недостатньо злий, занадто добрий, недостатньо агресивний. Можливо, це той персонаж, на якого хотілося самому бути схожим»,– каже автор.

А можливо, ми всі на нього схожі, принаймні трохи. Бо неандертальці не зникли безслідно.

Написали огляд (http://library.lg.ua/uk/article/1006) книги «Дивні люди». Так-так, це відверта спроба переконати вас прийти до бібліотеки та взяти і собі почитати.

 

Прес-центр Good library