Хочеться спати, але змушую себе ще трохи потерпіти, бо з цим треба вже покінчити – дочитати книгу. Нервово перегортаю сторінку. Залишилося 10, а це менше, ніж 11. Остання сторінка. «Лукі… викинулася з вікна», – повідомляють Ролану. «Та ну», – подумалося мені.

«У кафе втраченої молодості»  – коротенький роман Патріка Модіано. 60-ті роки, Париж. Цікава назва твору здається, на перший погляд, побічним ефектом спогадів. Беруся за книгу в передчутті невиліковної депресії, відірваності від реальності, драматичних доленосних поштовхів, фатальних рішень, бо ж ідеться вже про доконане явище – молодість втрачено, залишається лише якось із цим жити далі. Автор невпевнено намагається побудувати сюжет або ж навпаки щиро вірить, що в нього це блискуче виходить. Нікому невідома, оповита загадковістю Жакліна заходить у кафе «Конде». Там багато шанувальників богемних розваг та блукання світом без мети. Вони з радістю приймають охочих до свого кола. Жакліну нарікають Лукі – це данина її таємничості. Уже декілька місяців вона не з’являється вдома. Її чоловік у розпачі наймає приватного детектива, щоб той знайшов дружину. Детектив жінку знаходить, але не викриває чоловікові її місцеперебування. Не розказує детектив і про якогось Ролана, з яким у неї начебто були стосунки. Тобто обіцяні детективні мотиви покінчили життя самогубством – найнятий сірий кардинал вирішує пожаліти Лукі, дати їй спокій, бо якщо пішла від чоловіка, значить, мала на те дуже зважені причини й коханця.

А тепер докладніше про її коханця або ж дуже близького друга Ролана. Так і не зрозуміла їхніх стосунків. В обох яскраво виражена дисфункція сприйняття реальності: обоє залежні від таких собі нейтральних точок – визначених місцин на карті Парижа, де ні Ролан, ні Лукі не зустрічають більше привидів минулого, відчувають вивільнення від якогось неясного неспокою. Чого тужить та переживає Жакліна/Лукі, теж не зрозуміло. Чи то від того, що її мати занадто рано померла, чи то від самотності, чи від стану власної безпорадності перед усвідомленням самої себе. Напевно, це і зветься загадковістю.

Душевну рівновагу наче Лукі з Роланом віднайшли: відвідують вечірки, планують відпочинок за кордоном, частенько зависають у «Конде», покінчили з параноєю зустріти когось небажаного із давнього оточення. Тільки-от Жакліна продовжує бачитися зі своєю подружкою на прізвисько Мертва Голова. Остання часто пригощає Лукі «снігом». Того дня, коли Лукі схотіла зірватися з балкону, компанію їй складала саме ця паня. Подруга начебто робила все можливе, щоб зупинити Лукі, але та безвідкладно схотіла померти. Про її самогубство Ролану розповіли спантеличені знайомі з кафе. Сталося це саме тоді, коли він навідався у «Конде» на заплановану зустріч із Жакліною.

І от Ролан через багато років блукає містом. Згадує Лукі, зародження їхнього зв’язку, кафешку, знайомих, таємничі місця у Парижі. І продовжує блукати, чимдуж глибше закопуючись у минуле. Коротше, усе кепсько.

Висновок: книга нудна, оповідка єдиної історії від імені чотирьох персонажів (студента, детектива, Лукі та Ролана) – спроба невдала, самі герої абсолютно безбарвні, дещо хворобливі, сюжет не цілісний, не виправдано затягнутий, до роздратування передбачливий. Не згодні? Тоді нумо поговоримо про цю книгу. З радістю зроблю спробу її зрозуміти.

Про автора твору. 2014 року Патрік Модіано, французький письменник з італійським корінням, отримав Нобелівську премію з літератури. Комітет відзначив виключну здатність митця розкривати внутрішній світ своїх героїв. Ще одна особливість автора, як він сам висловився, «одержимість минулим», а особливо окупацією Франції німцями у часи Другої світової.

Якщо ви ближче знайомі з творами Модіано, то, будь ласка, порадьте щось більш обнадійливе smiley