Виявляється, що за день у сучасному світі з’являється така кількість інформації, як за цілий рік часів Шекспіра. Напевне, щастило відомому англійцеві не потерпати від набридливих інформаційних глашатаїв. Зараз більшість навіть не читає повністю новини в стрічці – лише гортає заголовки та й по всьому. І хочеться у такій метушні хоч на півгодини зануритися у тишу, щоб подумати про важливі й не дуже речі. Про те, як це зробити й чому так виходить, пише Піко Айєр у «Мистецтві спокою».
Інтригує підзаголовок «Пригоди на шляху в нікуди». Спочатку здалося, що то якась нісенітниця. Нікуди – це ж погано, типу стан кота Шредінгера у свідомості. Словом, щось незрозуміле й дегенеративне. Ви скажете, не можна судити книги за обгорткою. Так, згодна. І я таки помилялася. Бо Нікуди – це хороше місце, куди усім слід зазирнути.
Поштовхом написати книгу про шлях у Нікуди стала зустріч автора із Леонардом Коеном. Він хоч на той момент і мав статус відомого музиканта, однак опинився у буддійському храмі й медитував. Для чого він це зробив, прочитаєте самі.
Шлях у Нікуди, як пояснював мені Коен, пов’язаний не стільки із самообмеженням, стільки із можливістю пробудити свої відчуття.
Отож, автор їздив світом, сам жив у різних куточках планети й спілкувався зі своєрідними практиками шляху в Нікуди. Одного разу, коли він летів у чергову країну, його сусідка жодного разу не піднялася зі свого місця, не спала, не читала, а просто дивилися у різні точки перед собою. Тобто займалася недіянням. Звісно, мене б це теж здивувало, як і пана Айєра. Він спитав у неї про це. Виявилося, так вона позбавлялася впливу світу, думала про різні речі, відпустку, налаштовувалася. Максимально абстрагувалася від світу, щоб віднайти баланс енергії.
Мені цікаво подивитися на подив автора від практики недіяння у виконанні працівників дерслужбовців чи людей у метро.
Лише коли зупиняєшся, можеш пізнати такі глибини, що не відкриваються тобі в жодній подорожі.
Узагалі навіщо нам це недіяння? Щоб осмислити ідею руху вперед, накопичити ідеї. От уявіть маму-стартаперку чи працівника фірми. Завантажені люди. І чим більше у них справ, тим більше вони потребують перерви. Тому автор і каже, що навіть десять хвилин ізоляції – недіяння – додадуть бадьорості й зменшать стрес.
Шукати щастя, занурившись у метушню цього світу, є тами само безглуздим ділом, як лізти руками просто в полум’я й сподіватися, що не обпечешся.
Як саме можна практикувати недіяння? Є підказка: щоденна пробіжка, риболовля, навіть куховарення стануть корисними. Або просто влаштуйтеся SMM-щиком до «Укрзалізниці». Сенс у тому, щоб принести спокій в наповнене рухом і метушнею повсякдення.
Дещо філософські сентенції, однак дієві.
У епоху швидкості збадьорює уповільнений рух. В епоху метушні й хаосу більші розкіш – це концентрація уваги. В епоху руху необхідним стає недіяння.
Think about it.
