У дитинстві я часто говорила сама із собою. Мої розповіді залюбки слухали черепашки-ніндзя, телепузики, Сонік та якась дівчинка Енні. Мені було вкрай важливо, аби цього ніхто не чув і не бачив.

Така дитяча атмосфера вплинула на маленьку Юлю, або Сейлормун-захисницю добра і справедливості, цілком позитивно. Безліч вигаданих історій, розіграних життєвих сцен, підслуханих від галасливих сусідів, інтерпретованих анекдотів, пригод у городі, де ми разом із моїми уявними друзяками шукали скарби в помідорах, чи то переховувалися від усіляких відьом і нечистої сили – круті часи. Моє головне правило тоді – не знайомити уявну когорту з реальними друзями. Так, друзів я мала, але вони мене не влаштовували. От зараз думаю, наскільки це було особистим та цінним для мене. Я щиро в це вірила і, найголовніше, мені подобалося проводити час із вигаданими людьми й істотами, бо вони втілювали все те, що я хотіла бачити в найкращих друзях.

Цей огляд присвячую дитячим мріям, фантазіям, уявним друзям, вигаданим словам та пригодам. А ще дякую Богдану Жолдаку, що написав прекрасну книжечку «Казкарик, або Казковий конструктор», згадав про ці чудові й дещо потаємні миті дитинства та додав декілька досить непоганих порад для батьків і діток.

Вигадані слова. Обожнюю їх! От як гадаєте, що таке манікоті? Або бананьоньки? Мама розповідає, що я дико верещала, коли шукала якісь манікоті. З бананьоньками було простіше, вони взувалися на ноги і нормальною мовою називалися босоніжками. Одного дня це слово в моїй уяві переродилося і стало манікотями. Чого так? Відомо лише маленькій Юлі, якій захотілося носити взуття тільки з такою назвою. Босоніжки? Нє, не чули. Лише манікоті.

У цій книжечці – «Казкарику» – говориться про незвичне для дорослого слуху дитяче белькотіння. Але й то нічого. Усі ми так говорили. Та якщо зараз ви вже «тьотя» або «дядя» і  продовжуєте спілкуватися мовою «цяцьків-ляцьків», «тирлів-мирлів» та «цюцьків-друцьків», то варто якось переглянути своє життя, звернутися до логопеда і все таке.

Не сперечайтеся! Гратися зі звуками – це насолода, і круто, що автор теж такої думки. Тільки-но прочитайте це вголос:

Прутя крутя малармутя,

друтя крутя бралабрутя,

мирлі дирлі парадирлі,

трирі прирі пиримирі.

Хіба це не прекрасно? Яка глибина! Настільки вдала акомодація звуків! Скільки експресії та свободи у кожному слові! І знаєте, що найважливіше? Ці слова так само легко забуваються, як і народжуються. От щось  зі свого, щойно навіяного:

Тика шмика куркудика,

драті баті тутурматі,

туку муку дирдирпуку,

ляті паті каларматі.

Спробуйте і ви разом із дітками створити щось подібне, або взагалі поему написати, наприклад, як Кука зустріла Балямбуку :)

Є ще агуцьки. Це казочки, над якими теж особливо паритися не потрібно. Що в голову стрибнуло, те і промовляється або ж записується на добру згадку. Почитайте у «Казкарику». Даю свій колись молочний зуб, вам сподобається ;)

Давно-давно я не могла заснути, не почувши всоте про Царівну-жабку, її витребеньки зі своєю шкірою та дивацькі вчинки нареченого диво-красуні. Матуся змушена була розповідати мені цю казку, допоки я не опинялася в іншому не менш захопливому стані, коли вже байдуже, що там трапиться далі з тією жабою, бо у снах виринали набагато крутіші картинки. Так от, не пригадую єдиного – щоб ми з батьками разом вигадували якусь казку. Не пам’ятаю, бо не практикували. Була купа книжечок із яскравими ілюстраціями, величезними літерами, звідкіля і переповідалися казкові історії, але ми не намагалися вигадати щось своє. От звідси і виринає надзвичайно добра порада від автора – як батькам допомогти діткам складати казковий конструктор та з насолодою спостерігати за унікальними творіннями. По це та книжечка розкаже докладніше. А я пішла складати «агуцьки» разом зі своїми колегами.

Цьомки-бомки, і до зустрічі в новому огляді smiley