Тема освіти, її тенденції і шляхи розвитку – спрогнозований штамп, який, можливо, ви самі для себе сформулюєте, прочитавши назву книги Тоні Ваґнера і Теда Дінтерсміта. «Мистецтво навчати» – промовиста й обнадійлива назва біленькими літерками, навколо якої кружляють глобус, лампа, велосипедик, усілякі геометричні каракульки і, найголовніше для мене, знаки питання та оклику. Нижче підназва – «Як приготувати дитину до реального життя». Отут і корінь зла – проблема співіснування категорій реальності та освіти, коли остання помітно кульгає і радісно розсіює перед очима дітей прах минулого. Хто страждає? Авжеж, усе нові й нові покоління. Дітки ходять до школи, підростають, ідуть до універу, коледжу, ПТУ, академії. Куди там ще можна сходити? А далі починається найцікавіше. Ви й самі знаєте, що саме.
Вступному слову авторів передує звернення до вчителів. Починається воно так: «Навчати – означає вимагати, і ніяк інакше». А потім ідеться про «зв’язування» вчительських рук і ніг «безглуздими стандартизованими тестами». Бабуню, якщо ти читатимеш цей огляд, то це відповідь, чому я не хочу працювати у школі.
Далі у книзі все розгортається цілком… ні, не передбачувано, а впевнено і переконливо. І хоча пишуть автори про проблему сучасної освіти в Америці, усе одно, на горіхи перепадає і Україні. Про нашу освіту – ні слова, але картина її сумнівного призначення з до болю знайомими цілями аж дуже нагадує українські освітні порядки. На початку книжечка прохає згадати ті моменти із шкільного життя, які вплинули на читача найбільше. Мені найбільше запам’яталися роздуми вчительки над нашим призначенням у житті – усі ми помремо. Безслідно. Ба більше, ніхто, ніколи, ніколи, ніколи, ні-ко-ли не повернеться. І це неминуче. Тож, учіться, дітки, поки є час. Мені було тринадцять і відчуття такі собі. Потім учителька якось намагалася розвіяти пригніченість, яка парувала з наших голів, і додала, що варто цінувати кожну мить і радіти всьому навколо – ранішній росинці, калюжкам після дощу, пташкам, метеликам, усім живим і неживим. Але пам’ятати – нечиста сила завжди чатує поруч. Подіяло? Так собі.
Цікавили мене мої колеги. Що там у них зі згадками про шкільне життя? «Ненавиджу», – Олександр I з відповіддю не церемонився. «Король на королі, принцеса на принцесі», – інший Олександр не збавляв обертів. «Я була протестанткою», – прокоментувала пані Ірина свою учнівську позицію у 80-х. Безпорадність – напевно, саме з нею щоранку мандрували до школи колеги, і з нею, стервом, вони поверталися додому. Пам’ятаєте про «навчання – вимагання» на початку огляду? Ось цю проблему і зачіпають автори протягом трьохсот сторінок.
«Ми живемо у суспільстві, схибленому на академічних досягненнях і відзнаках»
Американська освіта, а з нею і наша, чомусь переконані, що достеменно знають про реальні потреби дітей. Маєш атестат, диплом – ти людина. Що там, до речі, з цікавим та корисним навчанням? Фіаско. Конвеєрна система освіти не відступає у своїх намірах наштампувати якомога більше «розумничків» з однаковісінькими знаннями. Одноманітність, какофонія навчального процесу радше походить на постійний розлад шлунку, який чимдуж зводить від надмірного пічкання простроченими продуктами. Про бзик щодо академічного тріумфу взагалі болісна тема для американців (ми не далеко впали). Коледж – американське освітнє святилище. Лише там голівонька стане яснішою та придатною для успішного кар’єрного зростання. Авторська команда «Мистецтва навчати» пречудово змальовує кастову систему в освіті, коли реглан із емблемою коледжу важливіший за справжні здобутки, досвід, самопізнання.
«Професійно-технічна освіта в очах більшості батьків із середнього й вищого класу – взагалі останній щабель перед виправною колонією»
Про пріоритети сучасної школи. Погоджуюся, що вона вже давно снується на зупинці «Пройти програму». Уся ця шкільна крутанина досить схожа на модель навчання 1893 року: пройти оцінювання; вивчити матеріал; викоренити відхилення. ВИКОРЕНИТИ ВІДХИЛЕННЯ – прикольно, чи не так? Що ж зараз «викорінюється»? Свобода та вибір дітей, об’єктивні судження про користь та доречність окремих предметів, рівноправність, а не бісове ранжування учнів… Хочете – доповніть цей перелік.
Творчість, необхідне спілкування, незаангажованість – усе це в мене було, лише після останнього уроку, коли починалося позакласне життя.
Вища освіта. Проблема тут у наступному. Якщо батьки хочуть, аби їхня дитинка отримала дипломчик найбільше, аніж сама дитинка, то… о шайтан, це і є проблема! Тут уже заходить мова про душевне здоров’я, з яким відбуваються іноді фатальні речі. Книга делікатно говорить про те, що батьки – це справжні відчайдухи, бо запрограмовані боротися за виживання свої дітей. Працелюбний відмінник, що з легкістю вступає до вишу й обіцяє відзначитися у цьому житті – мрія кожних мати й тата. Така американська мрія є не лише американською… Дресура триває і у нас. Хник.
Про авторів. Вони круті, бо сміливо, без жодних потурань говорять: «Американська освіта руйнує майбутнє». Тоні Ваґнера сьогодні знають і шанують у науковому колі. Його роботи націлюють на зовсім інший шлях до надійної та результативної системи навчання, що має, найперше, допомогти молоді не виживати, а насолоджуватися життям у світі інновацій. Теду Дінтерсміту належить ідея створити цю книгу. Дядечко-науковець зробив непогану кар’єру, закріпившись у світі технологій та нововведень. Автори зійшлися на єдиному – усе треба змінювати, тікати без жодних озирань від минулих установок і нарешті втокмачити це в голови тих, хто керує освітнім балом з Олімпу.
Дякую, що прочитали цей огляд. Діліться коментарями та обов’язково завітайте на здибанку до нашої бібліотеки.
Цьомки-бомки!
