Над цією книжкою довелося попотіти. І не стільки тому, що вона займає близько чотирьохсот двадцяти сторінок, а через те, що багато сміялася, раділа сарказму й дивувалася надзвичаній ерудованості автора. Що за диво таке? Чтиво. Ні-ні, це не зовсім щось несерйозне, розважальне й другосортне. Це роман Джессі Каллермана. «Чтиво».
Так, навіть сама назва несе у собі нотку іронії. Але більше, повірте, у середині. Тут можна згадати й фільм «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно, бо у книзі теж подібний треш відбувається.
У мене як книголюба є свої рейтинги. Один із них – найстьобніша книга (себто використання парадоксів, іронії, насмішки). У ній зібрані майже всі кліше та стереотипи у літературі. Літературна страва під назвою «Чтиво» ─ мікс класичних шаблонів про героя-письменника-невдаху, кохання, таємниці, душевні муки, приперчений атмосферою детективного трилеру. Коротше кажучи, на останній сторінці я собі подумала: «Що це взагалі було?».
А на початку все так добре починалося. Ніщо, як кажуть, не віщувало лиха.
Перша іронічна закарлючка – схвальні відгуки про романи одного з героїв книги – Вільяма де Валле – від Стівена Кінга, The New York Times Book Review, Лі Чайлда та інших. Ось тут і уперше думаєш: «Що? Як?».
Головний герой – Артур Пфефферкорн – викладач творчого письма у маленькому коледжі та автор єдиного свого роману «Тінь Колоса». Уже багато років він намагається написати ще щось значне, та марно.
У його одноманітне життя вривається звістка про смерть приятеля – відомого письменника Вільяма де Валле. Герой психує (але не через його смерть), згадує минуле, дружбу, яка тріснула через творчість, популярність і жінку (як передбачувано).
А тут, між іншим, друга іронічна закарлючка – ім’я головного героя. Вочевидь, названий на честь Йогана Пфефферкорна, він, як і його ніби прототип не вирізнявся творчим талантом, але запам’ятався полемікою. Герой роману хоч і не був полемістом, але повсякчас шукав виходи свого літературного «Я».
Отож, Пфефферкорн зважується поїхати на похорон друга, якого навсправжки не було навіть у труні. Там його накриває так би мовити. Старе кохання пробуджується у ньому. Карлотта, яку він кохав, стала дружиною Білла. Але почуття беруть силу й їхній роман розгорається наново.
Далі стається неминуче. Осліплений заздрістю, Артур вчиняє крадіжку незакінченого роману свого друга. Перероблює його та видає. Вуаля! Він на вершині літературної слави. У нього є гроші, слава й Карлотта.
І ось поспіла третя закарлючка – кохану за законами жанру викрадають невідомі; друг виявився не тим, за кого себе видавав, і взагалі він потім «оживає»; дочка виходить заміж; зять агент розвідки… Насправді із середини починається увесь зашквар, який не второпати. Герой потрапляє у такі божевільні перипетії, що усі детективи та трилери відпочивають.
Одна з ключових тем, поза детективом і усіма подіями, це тема мистецтва. Пфефферкорн зміг усвідомити одну річ – письменство не завжди є покликанням людини. Література – особливе поле діяльності, не для всіх. Він ясно розуміє, писати більше не хоче.
Тому-то й роман є сумішшю всього на світі. Він елегантний, бентежний, злий, хуліганський, смішний і напружливий. Нудно не буде. Слово бібліотекаря 
.
Однак у цьому романі є недоліки, та скоріше це вже до перекладачів. Як злому філологу-перфекціоністу мені ріже око: об’ява, читаюча публіка, у рамках операції, за часів перестройки. Але це не так важливо, коли сюжет захоплює сповна . Усім добра!
