«В Україні не знає російської 5%, української – 12%, російською володіє 92%, українською – 86%»  – ось таке сумне спостереження подає Ілько Лемко, автор книги «Цікавинки укрмови». Сама книга з’явилася у 2016 році. Сьогодні навряд чи ситуація якось змінилася на користь української. Якщо ви з цим не погоджуєтеся, тоді дайте відповідь на таке простесеньке питання – якою мовою спілкуєтеся вдома?

За досить милою назвою криється справжня несподіванка – ви побачите всю правду про реалії, у яких конає українська мова. 

«Мова має таку велич і потугу, що створює націю з уламків недобитої імперії». Нічого не нагадує? Одвічні «любощі» українців і росіян… Лемко, звертаючись до прикрих історичних епізодів, упевнено говорить про те, що найбільшими україножерами і противниками української мови завжди були й залишаються етнічні українці. Тому, важко зараз говорити про рідну мову, яка відроджує націю. Українці ставляться до української прагматично. Більшість укрполітиків «карьожаться» нелюбою українською, бо ж треба якось підтримувати реноме. Варто відійти від мікрофончика (і це стосується не лише політиків), і дихається вільніше, бо ж з уст злітає російська мова. Нею говорити легше. 

«Вы откуда?»  – питають у мене старобільчани, коли чують мою українську. Це ж дивина, я українка і говорю українською. Та й таке. А я, між іншим, теж старобільчанка. Іноді відчуття, що ти – це пазл, який знаходиться не в тому наборі. Ти наче і можеш «з’єднатися» з іншими пазлами, але зображення виходить нерозбірливим, змазаним. 

Закид типового українофоба – «російською говорить уся Україна, а українська мова – лише антураж і декорація». Існує гарна приказка – «іти під чотири вітри».  От і відповідь таким «рєбятам». Неодноразово на наших тренінгах із культури українського мовлення ми говоримо про те, що такі заняття – це краплиночка у морі. Допоки люди самі не почнуть говорити українською вдома, на роботі, з друзями, родичами, українофобами, шовіністами, ксенофобами, сепаратистами, тобто з будь-ким і будь-де, то годі й сподіватися на успіхи поліпшити своє володіння українською, а разом із тим, і якось вплинути на сприйняття інших.  

Про «малороссийский язык» автор теж згадує. На додачу вводить у щирий монолог знаменитого пана Валуєва. Пам’ятаєте того дядечку, якому закортіло обмежити українську мову. А підстава для цього була ого-го яка! «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может…». Уті-путі, який захисник. А знаєте чиїм захисником виявляється Петро Валуєв? Більшості малоросіян! Виявляється, що Валуєв, отакий добрий чоловічок, знищуючи українську мову, лише враховував настрої бідолашних малоросів, котрі самі рішуче вимагали, аби їхніх дітей вчили лишень російською мовою, а не «местным просторечиям, непригодным для книги, школы и церкви». Сьогодні діти та молодь – неначе губки, що ретельно всмоктують мудрощі своїх зрусифікованих батьків. Цього позбутися важко, і про це відверто говорить Ілько Лемко. Чому російська превалює? А тому, що «пояснювати таксисту куди їхати російською треба 15 секунд, українською – 45». П-пєчалька.

Чи справді потрібно взагалі порушувати питання культури мови, коли в суспільстві вже йдеться про саме фізичне виживання? Перейматися проблемою суржикізованої української мови, коли елементарні умови життя зведені до позначки «ну це вапще капец»,  – м’яко кажучи річ незвична. Тут автор наводить приклади з європейської історії, коли мови відродилася завдяки економічному зростанню. Наприклад, понад півстоліття – з кінця XIX до початку XX – у південній частині Бельгії саме французька мова користувалася престижем, бо ж там процвітала промисловість. Але ситуація відразу змінилася після того, як фламандська частина Бельгії значно обігнала французьку за економічними показниками, після чого французька майже вийшла з активного вжитку. Отож, що з українською? Кажуть, що сьогодні говорити нею модно. А чи люди розрізняють поняття «мода» та «престиж»? Бо ж мода рано чи пізно минає. 

Черговий напад гейтера: «Залишити українську мову для професорів лінгвістики, а для життя найоптимальніша російська». А що ж робити звичайному українцю? Чи ж покинути бідолаху на поталу безграмотності разом з такими мовленнєвими «перлами» як «білєт», «гов’ядина», «жолудок», «підвіконник», «самольот», «остановка», «сємочки», «челюсть», «в крайнім случаї», «за шчот», «на протязі», «вєлік»? О ні! 

І на завершення знову ж таки вдамся до цитування автора: «Людина, яка завжди правильно вживає родовий відмінок чоловічого роду однини другої відміни, ніколи не буде плювати на підлогу і шмаркати у фіранки». Є над чим замислитися, еге ж? 

Цьомки-бомки!