Як і обіцяла, друзі, написала огляд книги «Гонихмарник» Дари Корній. Говорила про це в минулому відгуку. Після прочитання роману опинилася на перепутті – чи годиться його порівнювати з «Сутінками» Стефані Маєр, або ж написати лаконічно щось на кшталт «не варто йти на повідку упередженого ставлення до української фантастики, тим паче такої, що торкається незрівнянної міфопоетичної семантики образів – своєрідної складової міфологічного мислення українців, що втілює народне сприйняття навколишнього світу і т.д.». Але ж ні! Гайда закутками мороку разом зі мною!
Американські «Сутінки» й український «Гонихмарник»
Якщо чесно, то зовсім недоречно порівнювати ці твори, бо вони абсолютно різні. Я поважаю Дару Корній за досить успішне намагання створити український самобутній продукт, тим паче, що й читач сам це наче усвідомив (судячи з тих відгуків, якими я пройшлася). Поясніть мені єдине – навіщо знадобилося українським критикам-ентузіастам порівнювати письменницю зі Стефані Маєр, ще й охрещувати українською послідовницею американської жінки-феномена? Навіщо? Звісно, то непогана реклама та й дітки швидше потраплять на гачок, ледь оклигавши від чарів вампірчика-мілашки Едварда Каллена й напиндюченої, загубленої у власноствореному тумані Белли Свон. Коротко кажучи, з «Гонихмарником» усе наче простіше і навіть дещо вишуканіше. Як на мене, перемогу в цьому примарному двобої здобуває українська міфологія, а не топовий, з усіх боків проінтерпретований мотив «ми не можемо бути разом, бо я вампір, а ти людина». Так, так, так, Беллу, як і головну героїну «Гонихмарника» Алінку, не задовольняє такий плювок долі і вона теж негайно хапається за всі можливі і неможливі варіанти, аби врятувати коханого Едварда-Сашка.
Від Сашка та Аліни блювати не хочеться
Перепрошую за відвертість. Та хіба не в цьому зерно правди?! Герої мені більш-менш сподобалися. Хоча, не приховую, було декілька випадків, коли я вхоплювала себе на досить противній думці: «Писала жіночка, якій 30+ або за сорок». І я не помилилася. Авторка створила «Гонихмарника» для своєї доньки-підлітка, яка так само шаліла від «сутінкіани», як й інші її однолітки. Плакатами з мармизою Едварда, Белли, вовкулак і ще когось було замало, щоб сповна усолодитися блаженством вампіро-людського кохання. І тут Дара Корній вирішує внівець ощасливити свою доньку: «Із «Гонихмарником» сталося саме так, що я просто писала роман для своєї дитини з виховною метою – розказати, які ж вампіри насправді». Це я надибала в одному з інтерв’ю. На захист пані Дари напишу таке: вона це зробила заради доні! І чхати на іноді дитячі діалоги між дев’ятнадцятилітньою зеленоволосою, емансипованою Алінкою-інтелектуалкою та скріллексоподібним Олександром-Гонихмарником (гляньте на обкладинку книги, і все зрозумієте). Чхати, що авторка створила українське фентезі все ж під враженнями від «Сутінок», хоча прочитала від сили декілька сторіночок цього твору, тож здебільшого спиралася лише на розповіді своєї доні. Хай там як, але у книзі немає жодного вампіра. Сашко, як ви вже напевно здогадалися, і є тим загадковим Гонихмарником. У книзі як його тільки не називають: і дводушником, що є напівлюдиною та напівнечистим, і підкорювачем стихій, і володарем хмар, велетом неба. За твором авторка наводить декілька досить переконливих аргументів, чому варто остерігатися такого чоловічину. По-перше, всі вони народжуються до біса гарними і звабливими, безсовісно цим користуються і розвіюють свою нудьгу хіттю, полюючи на не менш гарних дівчат. А ті й опиратися не можуть, бо серцю і тілу не накажеш. По-друге, жінка, яка народжує хлопчика від Гонихмарника, після пологів вмирає. По-третє, почвара, яка живе в середині молодика все ж час від часу вибирається назовні, і вигляд має, м’яко кажучи, так собі. Не красень. Тож, не кожне ніжне серденько юнки витримує погляд страшного личика. Отож, молодий Гонихмарник спозаранку або пізно ввечері знімає одежину (усю), налаштовує контакт із хмарами, контролюючи їх магічними ниточками, і закликає рясний дощик або ж навпаки вгамовує розгнівані хмари. Алінка – молода дівчина з давнього роду характерників-ворожбитів. Вона біла ворона у зграйці одногрупників-шершнів, читає Борхеса, Кафку, Гомера, щиро ненавидить жіночі романи, закінчила курси екстрасенсів, але більше часу проводить за мольбертом, бо ж успадкувала від тата-художника цей чудовий дар. Так, одного прекрасного вечора, коли на дівчину накинулися двійко ґвалтівників, гонихмарник Сашко рятує Алінку. Згодом хлопчина оселяється поруч з її майстернею. Їх розлучає лише стіна, але це не заважає Сашку безцеремонно завалюватися до оселі дівчини через вікно.
Пристрасті у волинському поліському селі
Найулюбленіша моя частина твору – це розповідь про матір Аліни, Іринку. У юності вона теж піддалася чарам Гонихмарника і досить сильно через це обпеклася. Молодичка жила собі тихо-спокійно у глухому волинському селі, доглядала оселю, поралася з господарством. Іриною опікувалася лише бабуня, бо батьків дівчина втратила ще у далекому дитинстві. Дівчина дорослішає, стає привабливішою, але не користується цим, бо ж має інші переконання, тримаючи в голові лише думки про навчання та успішний вступ до вишу. Та є у селі завидний юнак Ігор, із роду Гонихмарників. І про це знають усі. Але ж як не втратити ясний розум, якщо поруч пропливає дужий Ігорьок, з широкими раменами, смоляними очиськами, що кидають чортиків у бік розгубленої Іринки. І промовляє він до неї, називаючи дівчину «русалкою і метеликом, зіронькою вечірньою й вранішньою росинкою, лілеєю пахучою й ромашкою польовою. Берізонькою ніжною і сонечком ясним, голубонькою сизокрилою і джерельцем цілющим, волошкою житньою і весною квітучою, мавкою співучою і веселиком любим, мигункою мерехтливою і літавицею звабною». І як ви гадаєте, що робить Іринка після таких слів? О так, вона, бідолашна, знімає одежу, бо Гонихмарник запрошує її приєднатися до його розкутого заняття – гри з хмарами. Умова – маєш бути голісінька, навіть амулетик не годиться. Іриночка про це не знала – про амулетик. А його подарувала юнці бабуня як оберіг, що захищатиме від усіляких пропащих. Наближається Ірина до Ігоря, що вже міцно тримає ниточки, котрі простягаються високо в небо. А в небі хмари нависають над головами закоханої, оголеної і спраглої парочки. Ігор та почвара всередині нього такого не чекали – Іринка підкорює відвертою красою. Гонихмарник більше не чатує, виривається, чортяка, назовні, палко цілуючи розпашілу дівчину. І ба-бах! Торкнувся необережний Ігор своїми вустоньками амулетика на Іринчиних грудях, і відскочив безсоромний у нічну лісову темряву. А Іриночка відлетіла в інший бік, не розуміючи, чого все так швидко закінчилося. Оберіг бабуні спрацював – нічого, бісів Гонихмарник, простягати свої ручища до внуці.
Гонихмарник, звісно, злий, бо не закінчив свою справу: юнка йому не віддалася, а спадкоємець потрібен, ба більше, нечистий добряче постраждав, особливо молодик. Так і мандрує селом з обпеченим обличчям, шкутильгаючи з палицею. Згодом усе склалося добре, бо Іринка вийшла заміж за звичайного парубка Василя, що забирає молоду дружину подалі від лиха до Львова.
Алінка ж, дочка їхня, вимушена-таки зустрітися з Гонихмарником, тільки вже іншим. Як склалися стосунки цих двох – читайте у книзі. Лишень невеличке доповнення: благаю, коли натраплятимите на легенди, усіляки казочки, то не оминайте їх, бо вони чарівні. На додачу, ці розповіді частково допоможуть збагнути кульмінаційний епізод, у якому Аліна боротиметься за душу Гонихмарника Сашка.
Будьте готові зустрітися також зі стражами Чистилища, козаком, схожим на міфічного Мамая, чудовиськами з каміння і навіть з Юрієм Змієборцем.
То незабутня пригода, повірте ;)
До речі, не забувайте і ви поділитися своїми враженнями від «Гонихмарника» Дари Корній! Цьомки-бомки!
